Сонце сходило з полудня і табор став оживати. Підводилися козаки зі своїх лежанок, простували кості й позіхали.
З городу надходили люди й над'їздили вози. Свіжі харчі довозили, щоб на вечерю
було.
«Стільки народів, стільки мов і такі різні віри, а всіх іх гріш спровадив докупи, - казав до себе Мручко. - Чого то для гроша не зробить чоловік, - та ще лихий. Хто в найми до гроша пішов, - пропав».
Десь далеко дівочі сміхи лунали, за ними гнали козацькі, здорові голоси.
«Боже ти мій! - похитував головою Мручко. - Така біда, така нужда, а диви, відпочили трохи, поїли і вже за радощами гонять. Що ти зробиш, - життя! Війна війною і біда бідою, та хай же я, любко, та хай я, голубко, побалакаю собі з тобою... І так воно все. Скільки разів вороги надтягали, як буря, палили, грабували, вбивали, здавалося, тільки небо й землю лишили, а минуло декілька років, і знову край, як Божий рай, і люди є, і худібка, і бджілка, і деревинка, хто його зна, звідкіля все взялось. ...Ні, ні не пропаде козацька мати, не пропаде.»
«Сотнику!» - запищало щось біля його. - Рачок.
«Ах, це ти! Слухай, вашець, - накивував йому Мручко. - Не волочися ти мені і не задавайся з циганками, бо ше котра за пазуху сховає і осоромиться ввесь наш народ шляхетський.»
Рачок не відгризався, як звичайно. Сів біля Мручка, мовчав і пальцем у землі колупав. «Щось вас питати маю» - почав.
«Питай!»
«Як ви гадаєте, видужає Іван Степанович, чи ні?»
«Синоньку, або я Бог, щоб знати? Моліться, може, вислухає Господь».
Мовчали довшу хвилину. Може, й молилися.
«А що буде, як його не стане?» - почав наново Рачок.
«Або я знаю, синку. Треба хотіти, щоб добре було».
І знов ^амовкли. І знов Рачок мовчанку перебив.
«Гарна ріка цей Бог, правда?»
«Гарна.»
«А все ж таки не те, що Дніпро.»
«Куди! - притакнув Мручко. - Другої такої ріки, як Дніпро, нема.»
«Нема! - повторив Рачок і очі йому заблистіли. - Як зашумить весною, струсне льоди, заграє і розіллється широко, широко, - Боже ти мій! А літом, у погідну нічку, як потонуть у ньому і місяць, і зорі, як зробиться з небом буцім щось одне, велике, безконечне, вічне... - не докінчив, тільки тяжко зітхнув. - Гарний наш Дніпро!»
«Гарний!» - притакував коротко Мручко.
«І сильний. Він один ні царів, ні королів не боїться, навіть Петра ні. Не засипле його, палями не загатить, ані до Петербургу не поверне».
«Ні! - притакнув Мручко. - Дніпро сильний дуже.»
«А ті, що над ним сидять?» - спитав Рачок, і оба нараз замовкли, ніби в роти води набрали.
«Я над Німаном народився, - почав ніби виправдуватися Рачок. - Батько мав невеличке село. Дітей не жалував Господь. Я був наймолодший. Вишкробком дражнили. Старші побивали мене, батько до гостей не пускали, соромилися. І - я втік. Згодом на гетьманський двір попався. Там я хату найшов, і батька, і рідню, усе... А тепер?»
Страшно, як блазень плаче.
Мручко вдавав, що не бачить Але чув, як щось тулилося до нього і хлипало. «Не гнівайтеся на мене, пане сотнику! Простіть! Люди гадають, що я сам сміх. Та люди зле гадають Я крізь сльози сміявся. З ніким на розум побалакати не міг, бо мене
74
зараз на жарти беруть. Перше - нічого. А тепер? Повірте мені, скочив би в Бог, та не хочу його осмішити.»
Відважний Мручко боявся йому глянути очі. Уявляв собі їх, а й цього було досить.
«Коли б з вами не побалакав був нині, здурів би, - почав Рачок наново. - Спасибі
вам».
«Нема за що, синку»
«А хоч би за те слово «синку». Я його навіть від рідного батька не чував, хіба іноді від гетьмана, як зо мною у чотири очі балакав... Синку...» - повторив, любуючись тим словом.
«Правда, яка гарна наша мова, батьку?»
«Всякому здається, що його мова найкраща.»
«Ні, ні, не кажіть. Таки наша гарна, дуже гарна... «Синку»... Чому я блазень, чому я лише блазень?» - питався, вдивляючись кудись у далечін, ніби звідтіль мала йому відповідь наспіти.
Нараз піднявся, став навшпиньки, натягнув шию і - побіг. Мручко лише раменами здвигнув. «Мале, погане, дійсно ніби не хліб, а вишкробок якийсь, і, дивись, також душу має. І яку!» Люльку тютюном набив. «Так воно, так. Усі ми діти Божі, всі. І за всіх Христос розпинався.» Черкнув кресалом об камінь і люльку закурив. «А вбиваємо себе, як звірів, як їдовитих гадюк. Чого?... Бо кажуть нам. Все десь якісь Петри беруться і людям по-людському жить не дають. Погано... погано... Але куди то мале побігло?» - прийшло йому нараз на гадку. Піднявся і довго поміж людьми й возами розглядався, та гетьманського блазня знайти не міг. Бачив королівський намет, трабантів перед ним, чув військовий оркестр, що до обіду пригравав, гадав, що туди Рачок поліз, - але ні, і там його не було. Стривожився. Рачок на самогубство натякав. Того тільки й треба б тепер. Гетьман так до свого весельчака привик. Зірвався і скорою ходою пішов здовж валу, туди, де гетьманські вози стояли. Глянув і остовпів. Рачок попід возами рачкував, то як справжній рак, то як вуж, то знов, наче той кіт, що на мишу зачаївся. Аж в один мент піднявся, скочив, вхопив когось за шиворот, здавив за горло, колінами в поясі стиснув, так що той навіть не боронився довго, лиш захитався і повалився назадгузь.