Вартові навіть Войнаровського зупинили, і клич не поміг. Що лише впевнившися в тожсамості осіб - пропустили.
Гетьманський віз стояв посередині, там, де візник, двоє чурів куняло.
«Гетьман спить?» - шепотом спитав Войнаровський.
«Так, навіть не будились», - прошепотіли.
«Може, й ти підеш спати, Ганно?»
«Щоб не заснути, правда? Ні, краще посиджу тут. Ніч така гарна. Вітерець з-над моря повіває».
Скинув контуш і розстелив на мураві.
«Зазелениться», - сказала.
«Нехай! Пощо мені його? Нам тепер у жалобі ходити».
Посідали. Польові коники цвіркотіли в траві, десь далеко перепели били: «піть-пі-літь!»
Зорі відривалися від небесного склепіння і в безвісті летіли.
«Скільки зір!» - шептала Ганна, - «скільки зір!»
«Не більше, як у нас».
«У нас...» - і задумалася.
«У нас...» - і не докінчив.
Мовчанням говорили.
«Боже!» - скрикнула нараз і перехристилася.
«Що таке?»
«Нічого, впала зоря»...
«На яку ти собі щось загадала?»
Тулилася до нього. Гладив долонею її дрібну руку. «Дитино моя. Зорі - це світи. У них свій закон, а в нас свій, між ними й нами нічого спільного немає. Не турбуйся!»
Чув, як билося її серце, ніби пташка в жмені.
«Нічого спільного, кажеш, немає? А ворожка з зір долю чита, як із книжки».
«Ворожка бреше, не вір ти їй. Все для гроша».
«Не кажи, Андрію, не кажи! Мені ворожка не брехала».
«Ні?»
«А щоб ти знав. Ще я дівчиною була, десятилітком. Вибігла з нашого саду на леваду, дивлюся, біля стежки циганка сидить, страшна, як відьма. Я хотіла втікати, так ноги до землі прикувало. А вона: «Не втікай, ясна панночко, - каже. - Дай мені свою долоню - поворожу. Не хочеш? Боїшся мене? Чого? Я також колись гарною була, як ти, хлопці дуріли за мною. Не хочеш показати руки, так я тобі із зір поворожу, бо твоя доля цікава, ой цікава». Дивилася на зорі й хитала головою. «Бог тебе веселою создав, - казала, - а життя твоє невеселе, дитино. Твій вінок із в'янучих квіток, твій перстенець із крихкого золота, коротка радість, а довга турбота, дістанеш мужа на недовге подружжя,
81
над ним зелена трава, а ти вдова, йдеш полем голим, далеким, серед морозів і спеки, над головою ворони, а кругом кров і стони, ха-ха-ха! Бог тебе веселою создав, не такою, як твоя сестриця, сумнолиця, що їй небувале сниться, а дійсного бачити не хоче, на кого гляне, того і наврочить, на кого гляне, тому серце тане, як ярий віск... Іди вже, йди, напийся води опівночі на Купала-Івана, як доля лежить п'яна, може, забуде про тебе».
«Ой, не забула»... - з сумом доповіла Ганна.
Андрій мовчав. Якийсь кінь заіржав на ввесь табор, розпучливо, жалібно.
«За рідними лугами затужив», - промовив Войнаровський.
«За рідними лугами, - повторила. - Ой на волики да налигачі, а на коники пута, та підемо ми, долю кленучи, та з-над Десни до Прута».
«Може, й далі підемо, Ганно».
«Я - ні! Не хочу!»
«Доля не питає нас, чого ми хочемо, а чого ні».
«Не питає? А вільна воля де?»
«Або я знаю. Бездольні ми і безвольні. Відірвалися від рідної землі і йдемо, як в імлі, за тугою не бачимо світу перед собою, куди зайдемо, Бог зна».
«Сумна наша доля, сумна. А я так не люблю смутку, радости хочеться мені, а її хіба тільки, що вві сні. Та й сни неспокійні сняться, все якісь коні білі, і червоний віз, дороги впереріз, а при дорогах хрести. Пусти мене, Андрію, пусти. Не витримаю тут».
Притулив її кріпко до себе: «Анночко, Анно моя».
Великий віз підкотився на небо, ніби заїхав по них, щоб забрати й повезти в невідоме. На ланах спіле зерно пахло. Земля - не пускала.
«Піду», - промовила Ганна рішуче.
«Спати?»
«Ні. Геть!»...
«Дитина ти. Далеко не зайдеш, ти - жінка».
«Божеволію тут. Андрію, ти не знаєш, як мені важко на серці. Тримаюся хворого дядька, як потопаючий стеблини, вмовляю в себе, що цей мій святий обов'язок, а що торкне віз і що ступить кінь, то в душі буцім якась струна прорвалась, одна з тих, що зв'язала мене з Ковалівкою, з Батурином, з Сеймом, з могилою батька, з безталанням мами, з Мотрею, - або я знаю, з чим. І так болить, так болить, Андрію, що хотілося б ухопити кинджала і всі тії струни прорізати нараз, щоб був кінець».
Ухопив її руки й цілував. «Потерпи, Анночко, потерпи! На всіх нас прийшло терпіння. За наші, чи за чужі гріхи, не знаю, а спокутувати треба. Дядька не покидай, не роби того. Він так багато втратив. Навіть Рачка. Ти совісти не мала б, коли б відійшла тепер від нього. Тільки його, що ти та я».
«Орлика має».
«Ти, Анно, чомусь Орлика не любиш, а він чи не найкращий з усіх».