Та жінка мовчала. Лиш підносила гостеві гори всякого печеного й вареного, заливаючись ревними сльозами.
«Не плачте, паніматко, - потішав осавул, - поїдемо й сина побачите».
«Ой, правда...» - і усміхнулась.
«Збирайтеся, - принаглював осавул, - лагодьте речі!»
«Я ще вчора наладнав, - похвалився Верига, - тепер тільки запрягти коні. Запряжу Дереша до двоколки, а Лисий буде під сідло тобі, осавуле. Калічку треба залишити».
Верига вийшов поратися з кіньми, а за той час осавул попив вишняку, закусив салом і печеною бараниною та почав дрімати. Коли ж господар вернувся знадвору, вже добре хропів, мов на лотоках їхав.
«Та буди осавула, чому не будиш?» - спішив жінку Верига.
«Як же його будити, - виправдувалася жінка, - він такий трудний...»
«Дай йому турецького ліку, прочуняє»...
Господиня метнулася до печі, залила кип'ятком мідяний глечик на держаку і всадила в огонь. За хвилину заскварчіло й запахла кава. Напоїли гостя, самі допили решту.
«От і лік! - хвалив собі осавул, бо зразу став на ноги. - їдемо!» Вийшли з хати, оглянулися та перехристились.
Залишили все; взяли тільки харчі на дорогу і дві ікони. Паніматка Покрову, а він Савата й Созима. Бо Верига любив пасіку і бджоли та кожного ранку, як сходило сонце, молився до їх покровителів.
30.
З Очакова до Бендер шлях довгий, як циганський світ. Великий, одноманітний простір, у якому губилося око, доводив зануди. Та що козакам! Вони до того привикли. Але шведи, які за селами та містами тужили, щораз голосніше виявляли свої нарікання, мовляв, король водить їх по степах, немов Мойсей жидів по пустині.
Над безконечною валкою шведів і козаків курява висить. Мілкий пилок, чорний, бо з чорнозему, дихати не дає, а жар несамовитий.
Тільки на голод ніхто не міг нарікати. Позаду ціла валка татарських гарб, молдаванських возів та грецьких двоколок, навантажених всіляким їством та питвом. На постоях торги. Але з кожним постоєм дорожіє товар. Козаки сердяться, кленуть чужинецьких шкуродерів та від щирої душі бажають їм, щоб подавилися їх грішми. Купці не беруть собі того до серця, бо на те вони купці. На те і їдуть стілький світ, щоб їх товар опинився у козацьких і шведських шлунках, а козацькі і шведські гроші в їхніх ненаситних кишенях. Так воно, мабуть, і станеться, бо шведи й козаки після довгого посту їдять, як з гарячки. У кого грошей мало, продає одежину, пістоль, а той шаблю за гіршу проміняє.
Але таких, на щастя, небагато, бо козак до своєї шаблі привикає, каже, що вона його розуміє. Та ще й вірять, що буває щаслива, або й нещаслива вона.
Про це вміють розказати багато, особливо старші, а запорожці зокрема, вони мистці заворожувати зброю и зачаровувати кулі. Розказують на постоях, головно на нічлігах, тоді, як потонуть у степу, мов у морі, як нічого нема, лише трава кругом і небо над ними. Тоді життя, від якого відбігли, батьківська хата і сотенний або полковий город такі якісь далекі-далекі, ніби в казці. Казку розказують про них. Висока, кругла могила слухає їх оповідання. А кругом неї декілька менших і багато-багато малих, маленьких, що їх навіть з трави не видно.
Цвинтар минувшини.
«Куди ми йдемо?» - питає хтось.
«А куди йшли ті? - відповідають йому, показуючи на могили. - Куди не йди, а зайдеш туди.»
«Правда, бідним чи багатим бути, могили не минути». «А пощо ж тоді копошаться люди, як у кошелику раки?» «Бога питай, не нас,» - кінчить котрийсь.
Ніч і степ настроюють до таких розмов, тим паче, що шведи свої псалми співають.
«Б'ються, як чорти, а моляться, як святі.»
«Такий народ.»
«Який король, такий народ.»
«А все-таки щастя не мають.»
«Хто його зна, як ще війна може скінчитися.»
І дивляться в огонь, бо хоч грітися не треба, бо ночі погідні, але з вогнем веселіше якось. Може, він нагадує огнище домашнє, досвітки й вечерниці, нічліг з кіньми в полі, коли ще хлопцями були. Іскри прискають, ніби нашіптують чиїсь давні слова. Синявий
димок піднімається, як хмарка, як мрія, і летить далеко-далеко, може, аж додому... Додому.
Небо нависає чимраз нижче, земля знімається вгору, потухають огні... Уснули.
Твердий та короткий сон. «В похід! В похід!» - пронизує переддосвітню тишину. Нерадо протирають очі, вертаючись від снів у дійсність.
Ранішній холод дає себе знати. Ніби їх хто студеною водою обілляв... Бр-р-р. Гаснуть зорі, линяє безконечна блакить, степ з чорного робиться сріблистим, квітки на ньому знову зацвітають і пахнуть. Пахощі п'янять... Нема то, як степ!
І знову коні припряжені до возів, знов вершники на конях, тисячі коліс скриплять і довжелезною гадюкою по широчезному степу сунеться похід.