Шведи, хоч слів не розуміли, так музику відчули. І їм пригадалося щось далеке, гарне, курявою війни покрите.
Жінками хитала тая пісня, як вітер билиною вночі, чоловіки зітхали - навіть
шведи.
Аж один з наймолодших чумаків шапкою об землю гепнув і пугу геть далеко від себе відкинув. «Тю!.. Або я що таке! Наймиток купецький чи баришівник жидівський. Благослови, батьку отамане! - і до колін старому чумакові припав. - А ви, милостивії панове, не погорджуйте мною. Рука, що волів поганяла, може й ворога прогнати здоліє.» Біля нього декілька молодих, ніби з-під землі взялося. «І ми не гірші від нього. Благословіть і нас від пуги та до шаблі!» «Привеземо ворогові соли» .
«Наваримо йому такої тарані, що лусне, а не з'їсть!» «Мажами вивеземо його над Дін». Отаман сивою головою похитував.
«Та вже, мостивії панове, - звернувся до козацьких старшин, - якщо нас старих і
нашого добра собі не бажаєте, так хоч молодь нашу беріть. Пригодиться!»
32.
Розпрощалися.
«Як буде Божа воля, то буде й добра доля!» - потішали себе, і, наче дві дороги в полі, розійшлися.
Ніби хтось живе тіло надвоє перекроїв. Одна частина на південний схід, друга на північний захід подалася.
Довго пісня від одної до другої перелітала, ніби їх зв'язувала з собою. А там і пісня згубилася в степу, і тільки спомин залишився.
І знову степ, як зелене море, і синява небес над ним, і вітер безупинний, і така, як він, бистрокрила й непогамовна туга.
Ще більша, ніж до Очакова була. Бо тоді мандрівників наших бентежила тривога, щоб не наздогнали їх москалі, а тепер - оставалося лиш одно: нудьга.
І дивно. Деякі, чим довше та мандрівка тривала, тим більше привикали до себе, зживалися з собою, а інші наскучували собі. Почували злість до себе, а то й до сварки між ними доходило. Буцім хто з них спричинив теє лихо і коли б не він, то й лиха не було б. А вже жінки, так ті добиралися собі до живих печінок. За себе й за своїх чоловіків. Висповідалися вчора, а нині знову починали грішити.
«Як зранку, так і до останку», - махав рукою Мручко.
Козацькі пань-матки на два табори поділилися: одні за Войнаровським, а другі проти нього. Перших небагато було, зате другі тим сміливіше свій голос підіймали, мало що хорому гетьманові до уха не кричали.
Мручко привик був поводитися чемно з жінками. Цей добрий звичай ще від другої жінки Хмельницького та від пані Виговської пішов. Але й Мручкові іноді терпець уривався. Козацьким різким словом сварку втишав. Не сором же їм гнівити Бога коверзою? І невже ж це жіноче діло - гетьмана вибирати? Виберемо, кого треба буде і - тільки. Багато доброго робили й роблять жінки, але й багато вони лиха в нас накоїли.
І нагадував то Дорошенкову Прісю, то безталанну Степову Олену, то живу ще Любов Хведорівну. Про деяких мовчав, щоб не показувати пальцем. А кінець був такий, що Мручка стали недолюблювати старшинські пані. Казали, що старий з глузду збився. Зі сміхуна в проповідника перекидається.
З мужчинами не церемонився Мручко. Правду в очі прискав.
Але найгірше турбувало його, що й козаки розколювалися надвоє і мало за чуби не водилися, кого їм гетьманом обирати.
«Себе! - гукав на них Мручко, - себе обирай, бо в нас до такого дійшло, що, мовляв, стільки правди, що в мені та ще в Бозі трохи. Такий-то ми народ. А нічого б я так не хотів, як щоб гетьман подужав, та добре вас за чуприну притис. Ви тільки тоді слухняні та покірні, як вас кріпко в руках тримати. А ще, коли чужинець до рук прибере, тоді-то сидите так тихо й покірно, що краще й не треба. Який-будь москаль передовим нашим чоловіком воловодить. Не перечте мені! В паперах любого суду чимало доказів знайдете, що не брешу. Вас би по оцій пустині не місяць і не два, а цілі роки водити, як Мойсей своїх жидів водив, щоб розуму навчить, бо з такими, як ви тепер, нам до обіцяної землі не увійти».
Козацтву такі прикрі слова не дуже-то були приємні, але козаки шанували старого сотника за його хоробрість і за досвід великий, якому рівного не було, тому й не супротивилися, а, навпаки, в глибині душі погоджувалися з Мручком. Аж і стали на тому, що кому б то гетьманом не буть, а слухати його годиться. Мручко того тільки й хотів.
Пустивши вільно поводи коневі, їхав і розмовляв з собою. Дорога така довга-довга, здається, безконечна, час болотнистою рікою пливе, коли б не збожеволів
95
би від скуки. І чого-то не передумав тоді старий сотник Мручко. Життя, як море, шумить, а він чайкою понад ним літає. І скільки разів було так, що чайка цілими грудьми солоної хвилі доторкалася, ось-ось і хвиля вхопить її і проковтне. Так хвиля перекочувалася далі, а чайка піднімалася вгору. Мручко з крутіжу життєвого виходив цілий.