Орлика ніяк за язик потягнути не могли. Мовчав, то на Горленка, то на Войнаровського зиркаючи з-під ока.
Шведи вечірній псалом проспівали. Поважно, боговійно, як у церкві.
На одно око сліпий польовий пастор Міллер обходив батальйони і благословив їх на перший сон у чужій землі, в якій їм доведеться, мабуть, дещо довше побути. В королівськім наметі світло не гасло.
Лопотіла жовто-синя хоругов, щогодини змінялася почесна турецька варта.
А козацького табору сон ніяк приборкати не міг.
Потухали вогні, линяли зорі, а все ще біля якогось возу то пісня зірветься, як наполоханий птах, то загоготить здоровий козацький сміх. Циганки підкрадаються до возів, щоб ворожити. «Як я тобі поворожу, небого...»
Щолиш ранком побачили, яка тут краса.
Золотом мигтіли стріхи варницьких хат, як жемчуги, горіли верхи мінаретів, синіли гори, зеленіли ліси, бадьоро шумів Дністер. Табор зривався з короткого сну.
Напували коней, мили вози, купалися. Королівський тафельдекер Гультман біг до намету з ковшем свіжої води, бо король не скорий був до чарки, а зате зимну воду любив.
Обидовська випенетрувала десь заливок тихий, лозиною закритий, і з Герциковою, як русалки, полоскалися в студених хвилях.
«Коли б так можна всю журбу пустити за водою».
«Попливе, побачиш, попливе. Час найрвучкіша ріка».
Як вертались відсвіжені й веселі, то табору й пізнати було годі. Турки, татари, греки, вірмени, молдавани, цигани, а навіть наші земляки обступили його кругом, мов облога. Коні, воли, мули й горбаті верблюди ревіли, ікали, іржали - слова промовити годі. Вози, гарби, мажі і двокілки, - настягалося того, як де на ярмарку річнім. Навезли м'яса, риби, хліба, кавунів, сала і меду, тютюну і солодких сорбетів, чого лиш душа забажає, маєш.
Почались торги. Наші зара грекинь «пиндами» прозвали, бо вони, торгуючись, усе п'ять пальців показували й казали «пенте».
Зустріли Войнаровського.
«Дядько як?»
«Не краще. Що лиш ранком уснув».
Якийсь швед проходив мимо. «За дві годині в Бендерах у каварні біля мошеї», - кинув йому Войнаровський і знову Ганну дігнав.
«Мені в город треба, дядькові старого вина добути, угорського. Поїдеш?»
«Чому б то ні. А дядько?»
«Я хірурга просив, щоб, поки не вернемось, не відступав».
«То їдьмо!»
Обидовська новою повозкою з чурою і довіреним візником у Бендери покотила.
Мала годинка їзди.
Зупинилися в першім заїзнім дворі.
Причепурилася трохи й пустилася туди, як до мошеї.
Та не спосіб дійти. Обсіли її циганчата, голі, аж дивитися сором, і репетують: «Дай пан! Дай пан!»
Каліки рачки повзуть, каліцтвом милосердя взивають. Що мала дрібного гроша, розділила. Аж ось афуз12 якийсь, ніби вискочив з пекла. Ще не бачила такого. Ввесь у мішку, рук йому не видно, тільки голова вилазить і вибалушує очі. На одній нозі скаче, мов опудало яке, як страхопуд. Зжахнулася і завернула назад на підсіння до своїх людей. По дорозі наздігнав її Войнаровський. Конем приїхав самотреть. Коні з одним чоловіком у заїзді оставив, а з другим за нею йшов.
«Ах, як я перестрашилася, Андрію! Не дай Біг!»
«Чого?»
«Афуз такий, ось він!» - і притулилася до Андрія.
Юродивий, побачивши ту саму паню в товаристві двох озброєних мужчин, заспокоївся і покірно сів перед мошеєю на плиті. Тільки очима так завернув, що зіниць не було видно, самі білка.
Ввійшли у каварню, та не там, де збиралися турки, а до окремої кімнатки, попрохав їх хазяїн, як достойних гостей.
Андрій козака перед дверми на варті поставив.
«Ох, як же ж тут кавою і часником чути!»
«Бо кава й шашлик тут найлюбіші страви».
«А накурено як!»
В кімнаті дійсно так було надимлено, що Ганна зразу й не побачила синього шведського капітана.
Войнаровський подав шведові руку. Той устав і поклонився Ганні.
Подали шашлик, каву, а для Ганни солодощі турецькі.
«Вибач, я маю з цим паном коротеньку розмову», - і почали балачку по-німецьки. Ганна цікаво розглядалася по стінах, любуючися гарними килимами й тонкими східними тканинами.
Розмова не тривала довго. Швед скоро з'їв, попив гарячою товченою кавою, попрощався й вибіг.
«Це хто такий?» - спитала Ганна.
«Один з канцелярії Цедергольма. Але не кажи нікому, що він тут був».
«Чому?»
«Бо того ні шведам, ні нашим не треба знати».
«Себто тайна?»
«Ще й яка. Це мій довірений чоловік. Часи, бачиш, непевні. Короля я високо ціню, але знаєш, як пакостив нам Піпер. І тепер ми ще поміж шведами маємо ворогів. - Добре знати, що вони про нас думають».
«То воно так?»
«А ти ж, як гадала, серце? І дядько скрізь своїх людей тримав, і інші їх мають, простою дорогою нині далеко не заїдеш. Тепер ще гірше, ніж колись. Король чоловік незвичайний, але тому він і може щось незвичайне зробити».