Над табором маяла вже гетьманська хоругва. Мручко не балакав на вітер. Таку здорову жердку вишукав десь у лісі, як щогла на кораблі.
Кругом намету козаки стояли і не пускали туди нікого. «Гетьман не велів», - говорили.
Назустріч Войнаровському гетьманський чура вибіг.
«Вашої милості нетерпеливо дожидають».
«Що ж таке?»
«Ясновельможний двічі кликали. до себе».
Войнаровський прискорив ходи.
Увійшов до першого переділу намету. Тут усі до нього: «Де він дівався, де пропадав?.. »
«Не бачите? Купатися ходив. - І показував на мокре ще волосся. - Що? Невже ж мені не вільно?»
«Правильно. Невже ж чоловікові й викупатися не вільно?» - притакував солодким голоском Горленко.
«Не хлопчик же він, щоб міг утопитися».
Слово «хлопчик» сичало, як гадючка. Натякало на буцімто надто молоді літа Войнаровського, молоді для тих почестей, які він мав, а ще більше, які міг мати. «Хлопчик...»
«Дідуган ще легше може втопитися, ніж хлопчик», - відгукнув Горленко і підняв занавіску до гетьманської світлиці.
Гетьман руки до нього простягав, дійсно буцім мати до свого хлопчика, який блукав, і тепер вона тішиться, що вернувся.
«Добре, що ти тут, Андрію, - говорив. - Чогось я тривожився тобою. Усякого народу тут нахлинуло, і непевного, мабуть, теж чимало. Куди ж то ти дівався? Я вже заскучав за тобою».
В голосі гетьмана почувалася тая м'якість, з якою іноді старі люди до молодих звертаються, наче в них самих себе молодими бачать.
Відчув це Войнаровський і нахилився до дядькової руки.
«Купатися ходив, купіль тут чудова».
«А знаєш ти, що як мені панове медики дозволять, то я завтра вранці також туди поїду й викупаюся. Може, мене вилічить вона, коли ліки не хочуть. Сідай, ми чекали з вечерею на тебе».
Войнаровський кинув оком по наметі. Намет стояв на помості. Поміст був прикритий коврами й килимами, здебільшого таки нашої роботи. Ніхто не хотів оставатися позаду за сотником Мручком. Що мали найкращого, зносили. «Мені вже й відпроситися годі. Місця для того добра не маю, - пояснював гетьман. - А всьому сотник Мручко винен, бо купив цей намет. Не розніжнюй мене, сотнику, бо я тепер мандрівець бездомний, треба мені до біди привикати».
Мручко за столом ні в цих, ні в тих сидів. Не знав, чи перечити йому, чи мовчати. А гетьман розбалакався нині. «І чим я тобі віддячуся, старий друже? Наставив би тебе
полковником, так де тії полки?» А подумавши хвилину, додав: «Правду сказати, полковники наші так себе осоромили, що боюсь тебе цим титулом образити».
«Мені діло дороге, ваша милосте, а не титули й ранги».
«Не потребуєш мені того казати. Сам бачу. Так випиймо ж тоді за здоров'я тих, що їм дороге діло!» - і чоломкнувся чаркою з Мручком.
«Де ти такого гарного вина добув, Андрію? - питався. - Це ж прямо нектар. Я від нього сили за двох слабих у собі почуваю», - і усміхнувся. Видно було, що силкувався бути розмовним і дотепним, як колись, бо хотів виявити своїм вірним людям вдяку за всі тії труди й терпіння, яких вони зазнали, супроводжаючи його з-під Полтави в Бендери. Але не був це той давній Мазепин дотеп, що до сліз розсмішував людей, рівно, чи він по-нашому, чи по-польськи, по-московськи, чи латинською мовою балакав. Нині в його словах почувалося тепло останніх променів осіннього сонця. Ще трохи й холодним вітром повіє. Не показували того по собі, самих себе раді були дурити, що воно так не є, та що ти на це порадиш? В наметі радости не було.
«Чого ж бо ви так посоловіли, діти? - питався гетьман, - утомилися, чи за минулим скучно? Гадаєте, що мені його не жаль? Ви ще молоді, - сотник Мручко, як не тілом, так душею, - перед вами майбутнє, туди повертайтеся думками.. Випиймо за щасливу майбутність і вірмо, що поборемо горе, бо хто не вірить, той і не поборе».
«А як горе нас поборе?» - спитав Войнаровський, якому з гадки не сходило те, що від шведа чув.
Гетьман пильно подивився на його. «Не покидай, Андрію, надії! - сказав і накивав йому пальцем. - Тобі вірити треба!»
Орликові на висках жили понабігали, Горленкові ліва брова вгору підлізла і так його в горлі дернуло, що мусів відкашлянути. Ганна Войнаровського злегка поступцем торкнула. Він спаленів. Мручко подивився на них і, не хотячи, по старій звичці зітхнув: «Так воно, так».
«Як, сотнику?» - спитав гетьман.
«А що поки живеш, поти чогось ждеш і все тобі здається, що як не нині, то завтра, а воно прийде, бо прийти мусить. Біда тільки, що іноді багато людей того самого собі бажає, а доля тільки одного вдоволити може».
«Ов! - спохопився гетьман, - щось то наш сотник нині, ніби Пітія балака».
Мручко почухався за вухом: «Мабуть, немудро сказав. Вибачайте! Рука в мене куди від голови сильніша».