Він міг сміятися, бо одержав нарешті стан, і хоч нічого не міг на ньому втнути, але однаково почувався на сьомому небі, тоді як я досі ще ніс тягар Чемерисового рабства, і майбутнє моє, яке почало було вже вимальовуватися, знову сховалось за хмари невідомості, бо на «рок-н-ролах» годі було й мріяти про самостійність. Євген доскочив свого тільки завдяки тому, що станами забили всі шість прольотів нашого цеху, тут важила не його прокатницька якість, а просто сліпа кількість цих зарубіжних машинок, будь вони прокляті.
Труби не йшли. Не те що кілометрами — метрами навіть не йшли. Ми не випускали нічого. Десь там були телефонні дзвінки, телеграми, сердиті домагання, до нас у цех все це доходило у вигляді щоденних зборів, нарад, літучок, накачок, нам досить прозоро натякали про золото, вкладене в «рок-н-роли» (так нібито ми його вкладали), повторювали відомі слова про те, що «народ жде» (так ніби народ — то було щось стороннє, а ми вже й не належали до нього), та нас не треба було й агітувати, всі добре розуміли, ми крутилися коло «рок-н-ролів», ми бігом вигадували сотні пристосувань і поліпшень для примхливих чужинців, ми приноровлювали їх до своєї роботи — і труби все ж таки пішли, щоправда, туго, неохоче, ще неякісні, калікуваті, але пішли! Чемерис першим освоїв «рок-н-рол», він не став ламати собі голову над вигадуванням різних удосконалень, бо сліпо вірив у те, що механізм створений уже несе в собі потрібну досконалість і найкоротший шлях до його використання — вивчити цей механізм якомога швидше, зрозуміти його, мов живу істоту (хай би він спробував збагнути з-поміж живих істот бодай одну: свою власну дочку Алю!), а решта — справа твого вміння.
— Ти, молодий, дивись,— з похмурою гордістю казав він мені, — ось це так, а оце отак, а більше воно аж ніяк тобі не дасться до рук. Треба, щоб давалося до рук. А вже з рук ти його не випускай. Ти ще молодий, тобі важко втямити, але дивись...
Все-таки було в цьому чоловікові щось демонічне. Ніколи я не бачив, щоб людина так працювала, ніколи, мабуть, і не побачу. Якби хтось став вимірювати людський коефіцієнт корисної дії, то в Чемериса він би сягав ста процентів. Мені таке й не снилося. Чемерис тільки похмикував, спостерігаючи за моїми метаннями, за моїми наївними спробами дорівнятися йому бодай у дрібницях.
— Ти ще молодий,— сказав він майже співчутливо і навіть з виразною, здавалося мені, симпатією,— не став ще на своє місце. А чоловік повинен твердо стати на своє місце.
Він таки справді твердо стояв на своєму місці, бо першим у цеху почав «гнати трубу» і на «рок-н-ролі». Поволі-поволі дійшов до запланованої норми (нам сама ця норма здавалася божевіллям, бо хтось запланував її, навіть не бачивши ще «рок-н-ролів»), потім норму перевищив, перевищив ледь-ледь і застряв на цій цифрі на кілька днів, але й того сталося задосить для нечуваного галасу довкола досягнення Чемериса (про мене ніхто не згадував, так наче мене й на світі не було і то не моєю рабською працею послуговувався визискувач Чемерис), до цеху набігли кореспонденти, притягли мікрофони обласного радіо, кореспондентські блокноти, білі й рожеві, звішувалися довкола, мов язики спраглих тварин, від Чемериса вимагали слів, заяв, запевнень, побажань, але не на того напали, з таким самим успіхом вони могли шукати торішнього снігу коло нагрівальних печей, Чемерис знав своє діло, мене він теж не уповноважував до заяв, та мене ніхто й не питав, тоді приходив Токовий і від імені передовика виробництва, майстра комуністичної праці Чемериса, казав те, що належалося в таких випадках, і ми могли спати спокійно.
Кожен жде своєї нагоди, своєї години, свого часу. Одні так і не дочікуються, другим нагода вскакує сама до рук, треті беруть її силоміць, загнуздують час, примушують слугувати собі. Якби мені сказали, що кляті «рок-н-роли» стануть для багатьох з нас саме тим єдиним, може, шансом виказати найвищі свої людські гідності, я б просто розсміявся на таке припущення. Починати завжди найважче. Хоч як намагаєшся, однаково почнеш із чогось несуттєвого, вибереш невдало, не зловиш тої миті, з якої починається людина у своїх найвищих вартостях. Розгубленість і невміння зупинитися на чомусь одному, як у авторів пісні «Щит і меч» «С чего начинается Родина». Співає дуже проникливо і задушевно, всім подобається, але з чого починається Батьківщина, так і не збагнеш. Може, з того, а може, й з сього. Людина теж має багато початків, і якщо вибираєш якийсь один, то це зовсім не свідчить про його визначальність, а тільки про необхідність зупинитися на чомусь одному.