До такої обстановки люди якось мовби й не пасують, вони тут просто недоречні. Може, саме тому приймальня директорська була в той день порожня, і коли ми ввійшли туди, то секретарка подивилася на нас трохи аж перелякано, але переляк у неї вмить змінився суворістю, як і личило хранительниці такого неприступного царства; секретарка навіть вдавати не стала привітності, навпаки — всім своїм виглядом вона показувала невдоволеність вторгненням непроханих гостей, а щоб підкреслити значимість своїх почуттів і не дати нам будь-яких надій, вона підвелася з-за свого монументального столу (він міг би слугувати за постамент для кінного пам'ятника), підійшла до дверей директорського кабінету, вдала, ніби щільно причиняє їх, хоч вони й без того були причинені досить щільно, високі, важкі, з незугарним різьбленням темні дубові двері. Після цього, так само не даруючи нам бодай погляду, секретарка кроком пожежника, який тягне шланг на учбових заняттях, повернулася до свого постаменту для кінного пам'ятника, гордо випросталася на стільці-троні, поверх наших голів гнівно глянула на вхідні двері: чи не наважаться ще якісь там нахаби порушити спокій цього поважного святилища? Поведінка секретарки відверто старомодна. Це — репертуар не нашої ери. Як повторюють і в радіопередачах для молоді. Сучасник повинен бути таким, якого вимагає сучасність. Ну, ми можемо бути поблажливими, не станемо вимагати від літньої секретарки, аби вона вдягала міні-спідницю, бо не кожні коліна надаються до показу широким народним масам. Але ж даруйте! Вже давно вийшли з ужитку всі ті досить психологічні прийоми, що їх так щедро демонструвала нам секретарка, це розуміємо не тільки ми з Євгеном, це добре знає навіть мій батько Матвій Сергійович Череда; на нас не справила жодного враження неприступність секретарки, все ж таки хоч там що, а господарями мали почуватися тут передовсім ми, а секретарка ж — це щось мовби з набридлої обстановки, змінити яку нам просто бракувало то часу, то енергії.
Але ми з Євгеном розуміли, що право зватися господарем тут належало передовсім заслуженому майстру прокатної справи, тому ми випихаємо батька наперед, а самі тримаємося позаду чи то як асистенти, чи як тілохранителі такого поважного чоловіка. Так ми й просувалися нерівним строєм, схожим на той, що панує в пташиних перельотах, йшли через усю величезну кімнату по товстому килиму, простували ніби до столу, за яким возсідала секретарка, але потім я смикнув батька за полу піджака, батько від несподіванки став — ми мало не наштовхнулися на нього; зупинка вийшла вельми доречною, бо якраз навпроти нас були високі двері директорського кабінету. Я швидко нахилився над батьковим вухом і пальнув туди гарячим шепотом:
— Кажи!
— Що казати? — вголос поспитав батько.
Тоді Євген, виручаючи нас обох, ступнув у напрямку до секретарки і зробив таку заяву, або меморандум, чи як там це називається в дипломатів:
— Нам треба до директора! — Підтримав і я свого товариша і знову шепнув батькові: «Кажи й ти!» Але батько ніколи не виявляв надмірної охоти до публічних заяв, мабуть, тому й цього разу вирішив за краще утриматися.
— Директор зайнятий! — негайно відгукнулася секретарка і підвелася, видно, щоб надати більшої ваги своїм словам.
— Як нам здається, ми теж належимо до людей зайнятих,— почав був я, але тут раптом десь набрався рішучості мій батько.
— Стривай,— сказав він,— у нас діло, а не балачки. Олімпіадо Хрисанфівно, тут таке діло... Ви ж мене пам'ятаєте? Я — Череда. Нам до директора.
— Він зайнятий,— секретарка дивилася на нас прозорими, як у риби, очима.— У нього важлива нарада.
— Нарада,— повторив батько.— Ну, коли нарада...
— Підождемо, поки директор піде на пенсію,— хмикнув я,— тоді вже з ним набалакаємось.
Згадка про пенсію дошкулила батькові. Нерішучість, яка ним заволодівала, знову відступила, батько пішов у новий наступ.
— У директора нарада. А ми хіба як? Ми теж прийшли порадитись. Чи, може, йому не потрібні поради, скажімо, такого чоловіка, який півстоліття пропрацював у металургії?
Якщо казати по щирості, то тут трохи пахне демагогією. Уявити собі тільки, щоб директор став із ранку до вечора вислухувати поради й спогади ветеранів праці — коли ж тоді працювати? Але водночас хоч воно й демагогія, але грає нам на користь, хто б же тут став відмовлятися! Секретарка теж зрозуміла, що період мирних переговорів закінчився і щомиті можуть розпочатися рішучі воєнні дії. Щоб не дратувати гусей, як то кажуть, бо таки ми з Євгеном нагадуємо зараз задерикуватих гусаків із розпущеним пір'ям, секретарка швидко, майже бігцем кинулася до директорських дверей, стала коло них, притиснувшись спиною. На обличчі в неї виразно читалося: «Тільки через мій труп!» Наша грамотність була цілком достатньою, щоб прочитувати такі написи.