Ще в час мого учнівства на заводі начальства було менше. В директора — два заступники, головний інженер зовсім без заступників. Тепер у директора сім, у головного інженера три, в начальників цехів теж по два, а то й по три. Самі заступники.
Але що мені до них? Вони люди скромні, не набридають, правами занадто не обтяжені, обов'язків, здається, теж не мають, здебільшого слугують за тло для своїх начальників, а посади їхні вигадано лиш для підняття зарплатні. Так у нас у цеху техніків називають інженерами, інженерів — старшими інженерами, майстрів — старшими і головними майстрами. Дуже все хитромудро!
Хитрощі ці можна б простежити й зараз, спостерігаючи, як розсідається президія. У першому ряду в центрі — голова державної комісії, директор заводу, секретар парткому, головний інженер, представник з області й міськкому, а також — несподіванка — Токовий, видно, замість козла офірного, бо начальник цеху на збори не з'явився, десь зліг. Далі президія формується з членів державної комісії і наших заводських керівників усіх рангів. Але мене цікавлять насамперед троє, що в центрі. Я з ними знайомий так само, як з Аркадієм Райкіним, а Райкіна бачив, коли той виступав по телевізору, а він мене— ні. Я можу знати безліч історій про Райкіна, він про мене — нічого. В цьому полягає незручність слави. Отож у мене мовби перевага над тими трьома чоловіками, попри всю їхню значимість і мою власну незначність. Але не тільки це. Моє життя так тісно переплетене з їхнім, що втрачається різниця років, початки пересуваються в часі мало не до дня нинішнього, а недавні події вглиблюються в товщі років, яких я знати й не міг би, здається, з тої простої причини, що тоді ще не народжувався, але я знаю, бо існував уже тоді, жив у своєму батькові, який згодом щедро передав мені в спадок усі здібності свої, історії, традиції, а також людей, серед яких жив, а ще до того відбувся такий самий урочисто-непомітний процес передачі — успадкування від мого діда Сергія до батька Матвія, тому коли я стою отут, перед столом президії, перед тими трьома поважними й заслуженими чоловіками, то не відчуваю відчуження й приниженості, не гнітять вони мене своїми високими посадами, немає недоданого бар'єра поміж нами, я переплітаюся з ними життям моїм і мого батька Матвія Череди, мої початки — це також їхні первісні, а всі пізніші стадії їхніх зростань теж не можуть вважатися неприступними для мене, хоча й не слід виводити з цього висновку, ніби президії взагалі не існує і не розбереш, хто є хто, і ніхто нікого не повинен слухати, і немає ні для кого авторитетів. Йдеться про тимчасовість, деяку умовність станів, у яких перебувають одні й другі, про взаємовиміну на основі договірній; цей час слугує тобі, а час завтрашній, можливо, належатиме вже мені, якщо я заслужу; сьогодні перші — ви, а завтра першими стануть останні, рухома рівновага суспільства, що дає всю енергію для щоденної праці і для найбільших революцій.
Позад мене точиться притишена розмова, в якій головна дійова особа не час, який займає мою увагу, а прості механізми для його вимірів. Вона не заважає мені, навпаки, мабуть, ця розмова й спрямовує мої роздуми в напрямку змін часу і його наповненості.
— Ти знаєш,— каже один,— він знову поміняв годинника.
— Він це вміє! — заздрісно мовить другий. Вони не називають того, про кого йдеться, для них він просто він, але це не грає ролі.
— Тоді в нього був швейцарський, з короною, пам'ятаєш?
— Ще б пак: золота корона!
— І механізм — як дзвіночок!
— Машина — блиск!
— А він почав міняти стрілки!
— Я казав йому: що ти робиш? А він — своєї.
— Він не розуміє, що не можна міняти рідного. Повинно бути все рідне. Тоді це машина! А якщо рідне знімеш, а поставиш чуже — діла не буде.
— Зверху, може, й красивіше стане, і механізм же всередині незачеплений, а вже не те. Це точно.
— Я тобі кажу: рідного зачіпати не можна! То вже як зачепив — половина сили пропадає! Ні сили тоді, ні точності. Все порушується, коли без рідного.
— Так він же не розуміє. Ті з короною загнав, тепер дістав «Омегу». Машина — співає. І що? Поніс до майстра, зняв циферблат, зняв стрілки. Поставив позолочені. Фігурні. Бо ті — світилися. І циферблат, і стрілки світилися. Він радіації боїться. А Європа вся не боїться. У нас лектор он читав лекцію: «Наш друг радіація».
— Світяться не світяться — однаково. Головне, щоб було все рідне. Без рідного — неможливо. Механізм порушується. Точності не жди. Красиве може бути, фігурність там, виблиск, золото, а точності немає, бо воно нерідне. Це я тобі кажу.