— Я скажу про час, про який я повинен сказати. Ми говоримо про ритм життя. Він пришвидшується, цей ритм, і це прекрасно. Але це й трагічно, бо ще вчора що? Ще вчора час був менш діяльний, і в його перебігу не так різко змінювалися речі й світ. Сьогодні ми не можемо спокійно стежити за знищимістю часу. Час знищується в наших організаційних неладах і неурядицях. Токовий показує нам зразкову стурбованість. Але зверніть увагу на впорядковану двозначність його становища. Він не може знаходити приємність у неправильностях, однак створено обстановку педагогічної безвідповідальності, де товаришу Токовому відведено пасивну роль спостерігача. Група людей в цеху, я не кажу, що це велика група, але ми знаємо, яким небезпечним може бути оновлююче зіпсуття, як часто люди схильні знаходити приємність у неправильностях, який заспокійливо бездіяльний характер можуть набирати в часи труднощів і невдач оманливі глашатаї духовного неспокою. Починається розмагнічення й демобілізація зусиль працівників, які реально підходять до справи. Чи це допустимо? Я стою на стороні товариша Токового. Нам потрібні ділові, може, навіть середні інженери, від яких можна вимагати і які можуть дати. Що таке обіцянки? Полишимо їх для релігій. Наш бог — реальна робота з реалістичним підходом до реальних справ.
— Хоч би раз прийшов та подивився, що ми робимо,— зітхнув Євген,— в цех навіть не поткнувся.
Голова комісії наче почув Євгенові слова.
— А де ж ви були, головний інженер! — сердито ворухнувся він за столом.— Що у вас там, у цеху? Дитячий садок? Кубики складають? Як хто хоче, так і складає! Не можете навести порядку?
Головний інженер, що вже збирався відкланятися (він завжди вклонявся, коли кінчав промову, такий був чоловік ввічливий і вихований), затримався коло трибуни, але тільки для того, щоб повторити, з чого починав:
— На жаль, існує впорядкована двозначність становища, узаконена двозначність, яка розповсюджується на багатьох реально мислячих працівників. Товариш Токовий тільки один з них. Якщо ви спитаєте про мене, то я теж. На жаль, але так.
— Вакханалія у вас якась твориться! — повернувся голова комісії тепер уже до директора.
Директор мав би послатися, очевидно, на державний свій підхід, але він не встиг відповісти суворому голові державної комісії, бо на трибуні, розштовхавши передні ряди і одним скоком подолавши пусту відстань між президією і масою, опинився несподівано для всіх зборів, особливо ж для нас, Гриша Фрусін.
— Яка вакханалія? — вигукнув він.— Чому ви ображаєте всіх цих людей? За яким правом?
Він звертався до голови комісії, той відразу це збагнув, не розгубився і відповів Гриші таким самим:
— А ви хто, власне, такий, щоб тут кричати?
— Я? Ви питаєте, хто такий я?
— Питаю. Уявіть собі: питаю.
Адміністративна досвідченість зіткнулася з беззахисністю новака. Голова комісії провів у своєму житті, мабуть, тисячі таких зборів, він почувався в своїй стихії, за його плечима стояв авторитет цілої держави, яку він тут представляв, а Гриша не мав нічого: ні досвіду, ні авторитету, ні вміння вести отаку перепалку. Його майже ніхто тут не знав, отож годі було сподіватися на прихильність і співчуття, солідності голови комісії він не мав чого протиставити, окрім своєї кумедної чуприни, яка відразу викликала сміх, а коли Фрусін кілька разів перепитав, хто ж він такий, і коли в нього від розгубленості, а може, від обурення власним приниженням відібрало мову, то сміх перейшов у регіт, але регіт якраз і врятував Фрусіна, бо Василенко тим часом подав аспірантові води, потім, підвівшись за столом, запросив усіх до порядку, Гриша трохи оговтався і сказав зі схвильованою гнівливістю:
— Хто я такий, хочете знати? Аспірант.
Знову почулися смішки, голова комісії весело скинув бровами, мовляв, якщо ти такий птах, то що ж з тебе візьмеш, але Гриші дуже, видно, залежало на утвердженні не так себе, як свого соціального прошарку, всіх аспірантів Радянського Союзу захищав тепер оцей кумеднуватий хлопець з рудим джунгльовндним чубом на голові, тому він не обмежився простим називанням своєї професії, а ще раз повторив, вигукнувши щосили:
— Аспірант! То й що? Я двадцять років учуся, двадцять років мій робочий день дорівнює чотирнадцяти годинам на добу, я кілька разів був покалічений, вибухав разом зі своїми установками для прокату, горів і сам гасив, хоч інші вискакували з вікон, лишаючи мене в лабораторії напризволяще. Я люблю свою маму, а вона навчила мене любити всіх людей. А на заводі я опинився, бо тут є інженер Шляхтич. Якби мені вдалося йому помогти, то... Коли мене з трубного інституту посилали сюди, то сказали: «Шляхтич — це майбутнє. Постарайся, Гришо...» А що я побачив тут? Я побачив, що Шляхтич нікому не потрібний. До нього ставляться з пересторогою. Чому? Тут виступають ось Токовий, головний інженер, ви їх підтримуєте, товаришу голова комісії. Але чому?