— За що одержав? — питали його.
— Та за сущу дрібницю, за ліс, за отакі самі дерева, як оце тут.
— І багато?
— Не те що багато — несправедливо! Можна було вдвічі менше. Подумайте: за дванадцять тисяч гектарів — дванадцять років. Кричуща несправедливість.
— Куди ж дівав стільки лісу?
— Не собі, не собі. Колгоспам продав. Для колективного господарства, на діло пішло.
— А грошики від колективного господарства куди? В індивідуальну кишеню?
— Е, хіба ж у такому крупному ділі сам управишся? Багатьом треба було давати. Починаючи від лісників. Мені самі сльози перепадали.
Але попри свою відвертість і гнилу душу, Гризодуб мав переваги в освіченості, в знанні всіляких наук, він читав Єсеніна, видавлюючи сльози в слухачів, напам'ять шпарив «Анну Кареніну» Толстого, щоправда, може, й брехав, може, вигадував за Толстого, але як ти його перевіриш?
Назарько й Шляхтич взяли його до себе, їх знову стало троє; Гризодуб набагато перевищував своєю інтелігентністю Калмика, не вистачало тільки йому почуття гідності, щось ніби собаче було в натурі в чоловіка, але друзі сподівалися виховати в ньому з часом чоловічі якості, поспішати не мали куди, попереду була якщо й не вічність, то принаймні кілька досить довгих років. Але виявилося, що часу їм відведено обмаль, тобто й зовсім не відведено.
Почалася війна з фашистами.
Щоб довести свій патріотизм, Назарько і Шляхтич вжили відповідних заходів щодо своїх колег для підняття денного виробітку на висоти, досі в тих краях не чувані. Але вдоволення від того було короткочасне й неповне. Війна тривала, минав уже перший її місяць, і справи там, на заході, здається, посувалися зле.
Ось тоді й виступив на перший план Шляхтич, який досі всі роки ходив у Назарька правобіч, ніколи не забігаючи наперед, терпляче ждучи повелінь свого старшого товариша.
— Треба втікати,— сказав уночі Шляхтич.
— Куди? — спитав Назарько. — Туди, на фронт.
— Ти думаєш — доберемось?
— Треба добратись.
— Калмика б дістати мені хоч пальцем,— зітхнув Назарько.
— До фронту! — вперто повторив Шляхтич.
— Візьмемо Гризодуба,—вирішив Назарько,—хай, погань, виводить нас із своїх лісів.
— Він свої розпродав і повирубував,— засміявся полегшено Шляхтич, радий, що Назарько легко пристав на його пропозицію, не образився, не став нагадувати про своє першородство й старшинство.
Коли сказали Гризодубу, той заплакав.
— Рачки поповзу,— схлипуючи, примовляв він,— крізь індійські джунглі вас проведу, з лісів Амазонки поможу видобутися...
— Ач, інтелігенція...— сказав Назарько,— потягло її на якусь Амазонку! Що воно за чортівня?
— Річка,— відповів Шляхтич.
— А ти звідки знаєш?
— Чув. Запам'ятав.
— Ну-ну, Васю,— поблажливо поляпав Назарько Шляхтича по плечу,— не забивай голови амазонками, бо ще інтелігентом станеш.
Вони досить грунтовно підготувалися і втекли порівняно легко, бо ніхто якось всерйоз не сприймав спроб вибратися з тайги, подолати непрохідь, збороти голод і власне безсилля.
Вони йшли довго, пливли по якихось річках на саморобних плотиках, стояла по берегах темна тайга з білими проблисками беріз, вода була важка і страшна: ану ж хтось тебе побачить. Лісовий інженер знався на своїй справі: він зумів вивести їх по прямій лінії просто до залізниці, яка перетинала країну вздовж, по якій уже котилися поїзди на захід, поїзди з солдатами й технікою, поїзди на фронт — єдине місце для цих втрачених людей, щоб віднайти свою справжність. Але як тільки вони добралися до першого полустанка, де на запасній колії стояв військовий ешелон, сталося непоправне.