— Я хочу спати,— сказав Євген і навіть мовби зіщулився, мовби зробив намір підігнути під себе ноги, вмощуючись зручніше, але й далі зберігаючи неторкану незім'ятість напрасованих штанів. Заявляти про бажання спати в таку невідповідну хвилину могли тільки дійові особи дуже поганих п'єс. Та, здається мені, порядних п'єс я ніколи на сцені й не бачив, так що Євген не дуже-то мене й здивував. Але раз він діяв усупереч логіці, то я теж знався на таких речах і, навпаки, мав дотримуватися логіки залізної, тобто знов ухопити його за плече й спробувати повернути обличчям до мас.
— Ну! — загрозливо проревів Євген, відтручуючи мене всім своїм тілом.— Сказав: відчепись! Котись звідси!
— Це я — котись? — поцікавився я лагідно, вдаючи овечку, гамуючи в собі табун тигрів, носорогів і диких буйволів.
— Ти ж, ти!
— А куди?
— Куди хочеш! До всіх чортів! До свого...
Він мав би додати: «...Шляхтича»,— бо коли ми з ним гиркалися, то кожен із нас привласнював іншому Шляхтича, в такий спосіб ревнуючи до Льоні, чи що, якщо взагалі можна казати про чоловічі ревнощі по відношенню до чоловіка, а не до дівчини. Але цього разу Євген стримався або ж не хотів виявляти надмірної балакучості, витративши й без того на мене словесні запаси, які, може, збирав цілий день у своєму мовчазному лежанні на імпортнім дивані. Він щільніше притулився обличчям до стіни і закляк у зневажливому своєму відчуженні. Зате йому на зміну прийшов Гриша Фрусін, на зміну й на поміч. Він облишив у спокої свого чуба, від мови жестів нарешті наважився перейти до слів, схопився з стільця, навшпиньках прокрався у куток кімнати, подалі від дивана, підкликав мене пальцем до себе і, коли я наблизився, шепнув мені на вухо:
— У нього нещастя.
— Догадуюсь,— так само пошепки відповів я.— Але ж яке?
— Аля...— прошепотів Фрусін.
— Аля.
Я відступив на крок від аспіранта. Чи не він причарував загадкову біляву дівчину, заради якої Євген покинув усе: батька, столицю, дипломатію і ООН? Бо все ж таки аспірант! Майбутнє! Академія наук у перспективі, а в Євгена що? Майстер дільниці в ліпшому випадку й довічна слухняність по відношенню до білявої, вередливої, незбагненної?
— Ти? — спитав я погрозливо. Фрусін не зробив спроби відступати, зливатися з стіною, запечатуватися в куток, з чого мені стало ясно, що то не він. Та й як могла б Аля зміняти такого хлопця, як Євген, на непоказного, хай І чубатого, Гришу, хоч і аспіранта і Академію наук у перспективі?
— А хто ж? — спитав я знову не менш погрозливо, замикаючи Фрусіна в кутку без найменшого шансу виприснути звідти, поки не дасть мені відповіді.
— Аля,— прошепотів він, неспроможний, видно, більш нічого сказати мені, а може, й не знав більше нічого. Може, Аля просто втекла з міста, поїхала світ за очі, на якусь будову, або стюардесою на міжнародну авіалінію, або я знаю ще куди!
Але я ще не втрачав надії. Чомусь здавалося мені, що Фрусін мав знати все. На те ж і наука! Єдиний представник науки серед нас, якщо не лічити доцента Крижня, на якого ми мали всі підстави махнути рукою, раз його теж зачарувала Аля попри всі його дипломи. Тому я вже тільки для годиться, для заспокоєння совісті, без цікавості машинально спитав Гришу:
— Де ж вона?
І несподівано отримав відповідь:
— У Шляхтича.
— Де-е?
— У Шляхтича.
Ми забули про обережність, і останні наші слова пролунали голосно, на всю кімнату, аж Євген болісно ворухнувся на своєму імпортному дивані, а я злякався й від розгубленості відступив од Гриші, з чого Фрусін негайно скористався і мовчки, швидко й рішуче побіг до дверей. Він усе зробив і все сказано, його функції вичерпалися, він полишав поле бою для мене, він зник тихо й примарливо, а я сів на той самий стілець, на якому невідомо скільки сидів аспірант, сів у цілковитому розпачі від власного безсилля й безнадії. Бо й що мав робити? Йшлося не про виказування лицемірної пристойності, не про ахкання й охкання, не про слиняві втішання і переживання. Треба було винайти спосіб, потрібна була справжня допомога товаришеві, який терпів катастрофу, може, найбільшу катастрофу в житті. Але що я міг?..
18
Тітка принесла чай. Мовчки тицьнула мені до рук чашку на блюдечку, я вхопився за чашку, вхопився за ложечку, став колотити брунатний паруючий напій, так ніби міг вибовтати звідти вирішення заданого несподіванкою завдання.
Аля і Шляхтич... Неймовірно! Приголомшливо! Безглуздо! Що між ними спільного? Та чи й знали вони одне одного? Чи помічали? Звідки могло зродитися між ними те нездоланне, що кинуло їх докупи, з'єднало нерозлучно, всупереч будь-чиїм припущенням і сподіванням.