Але от у мене весь розум мовби й був ще цілий, але на поміч він мені не приходив, і я ну рішуче нічого не міг вигадати в цю трагічну хвилину, щоб бодай трохи потішити свого друга, якому завдано такого нежданого і такого жорстокого удару, і від кого ж!
— Ганьба,— нарешті здобувся я на голосну заяву вперше після відходу Гриші Фрусіна. «Ганьбу» я адресував Алі, ще більше Шляхтичу, але виходило так, що стосувалося це слово також і Євгена. Бо, власне, що ж він зробив, щоб запобігти події, яка відбулася без його участі, навіть всупереч його волі? Він мовчав як пеньок, а від мовчанки що може зробитися?
Але він не тільки мовчав. Можна мовчати, але бодай не губити пильності, залишитися уважним. А Євген ще й не помічав нічого, не бачив нічого. Бо навіть я відразу завважив, що Аля, скажімо, завжди носила черевики на низьких підборах. Чому? Тепер це стало ясно: підстосовувалася під невисокого Шляхтича. Щоправда, я згадав про низькі підбори лише тепер, колотячи вихололий чай у чашці, але ж згадав — отже, помічав давніше! А Євген? Бачив він? Робив висновки? Закохані повинні все бачити, з усього робити висновки. Наприклад, я. Побачив колись над собою радісно-сірі очі. Тепер не забуваю тих очей, окрім того, не ділюся ними ні з ким. Ніхто не знає! Хіба що відкритися оце зараз Євгенові? Потішити його безнадійністю моєї закоханості, яка й зовсім безпредметна і безнадійна? Але чи це поможе? Чи не погіршить справу?
Ех, якби мали ми вже тепер «Запорожця»! Ми б поїхали з Євгеном у ліси. З асфальту звертаєш там у зелений світ і довго, хоч і цілий день, можеш їхати, а довкола тебе буде все зелене й на землі, й на небі, і в тобі теж зродиться первісна зеленість, сміх зеленого листя, перехлюпи зелених сонць між деревами, і трави бігтимуть звідусіль тобі назустріч, а там вдарять своєю білістю піски, ввірвуться в причаєність гущавин, порозпихають у боки сосни, і ти вскочиш у сипучість, попадеш у глибочезні колії, вибиті велетенськими колесами дизелів, буксуватимеш, проситимешся на буксир, тебе дотягнуть до лісничівки, і ти, одурілий од втоми і від щастя, забачиш колодязь і високі мальви під вікном, до тебе вийде пригорблена худа бабуся, ти попросиш у неї кухля, щоб напитися води, і тоді... тоді вдарять крізь шибку очі, сірі очі, єдино сірі очі на світі. Ех, аби ж то мали ми «Запорожця»! Я врятував би Євгена, я завіз би його звідси, я показав би йому...
А тим часом ми вели безнадійне співіснування з Євгеном, він на імпортному дивані, а я на стільці, нас єднало горе, яке водночас і роз'єднувало нас, бо Євген був ніби власником горя, а я тільки співчувальником, безсилим і безпорадним, хоч і заполоненим всеохоплюючою запопадливістю чимось допомогти товаришеві.
— Ганьба! — повторив я з притиском, нездатен більше ні на які слова і ні до будь-яких учинків.
Уявити Алю й Шляхтича я не міг. Не володів таким досвідом, щоб вигадати навіть те, що вже відбулося. Як і коли? І чому? І хто перший? Шляхтич помітив Алю чи Аля закохалася в Шляхтича?..
Отак я сидів неспроможний ні до слів, ні до вчинків, ні навіть до свого улюбленого вигадування. Євген лежав на своєму імпортному дивані, я колотив і колотив принесений тіткою чай, може, це був той самий чай, що його колотив переді мною Гриша Фрусін, принаймні вода була з того самого крана, вода текла нізвідки, підкоряючись законові руху; минали хвилини, минав час, скільки його вже минуло і скільки ще мало бути? Час байдужий до нещастя. Може, й до щастя теж? Борешся з ним чи піддаєшся йому — час не пришвидшує і не уповільнює свого плину, він просто минає незалежно від твоїх зусиль. Так обертається Земля, попри всю нашу метушню, комарині укуси свердловин, шахт і шрами каналів, розтиски підземних ядерних вибухів у штаті Невада, ревіння реактивних моторів, грім ракет на космодромах,— Земля не обертається ні швидше, ні повільніше, вона просто обертається.
Я теж, між іншим, міг обертатися навколо своєї осі скільки завгодно, але вигадати щось розумне однаково б не зумів. Але так само, як перед цим мене трохи порятувала Євгенова тітка, принісши чашку чаю, порятунок знову прийшов з сторони і порятунок не для Євгена передусім, а для мене, бо Євген мав хоч своє страждання, а я карався безглуздою непотрібністю й нездатністю. Міг би, стосуючи частково засвоєні колись Євгеном дипломатичні тонкощі, запевняти його в щирості намірів, повазі й пошані, від ступеня найвищого починаючи:
маю честь бути, з найбільшою повагою, вашого превосходительства покірний слуга...
Маю честь бути, з найбільшою повагою, ваш покірний слуга...
Лишаюся, з щирою повагою, ваш покірний слуга...
Щиро ваш, покірний слуга...
Маю честь бути, ваш покірний слуга...
Ваш покірний слуга...
Але довго б ще сидів ваш покірний слуга у всіх дипломатичних градаціях його найменувань, не відаючи, як запобігти лихові, якою силою підвести з дивана Євгена і розворушити його. Знову врятувала мене тітка. Але вже не чаєм, не тихою появою з негайним зникненням безшелесним, а голосом, діями, новим гостем!
Гість з'явився не всупереч тітці, як, наприклад, я, а саме завдяки. Він увійшов, попереджуваний голосом тітчиним, бо вона мала голос, вона заговорила, вона вміла запрошувати, вона відчиняла двері до кімнати, всміхалася, це я бачив на власні очі, припрошувала:
— Сюди, будь ласка. Ось він!
Євген почув тітчин голос ще в передпокої, він нашорошив вуха, мов заєць, він відкинув своє придурювання, рвучко сів на дивані, мерщій поправив сорочку, штани. Він, видно, ждав цілий день приходу цього гостя, якого я ще не бачив і не знав, хто він, але по незім'ятих Євгенових штанях вже міг догадатися. Євген ждав Алю. Ждав! О ідіотизм! Невже він сподівався, що вона прийде і скаже йому, що то був один з її жартів, може, найжорстокіший, але жарт. А може, хотів, щоб вона бодай прийшла й пояснила. Що пояснила? Хіба тут поможуть якісь пояснення?
Але Євген помилився. Двері відчинилися, просунулася тітчина рука, потім з'явилася й уся тітка на порозі усміхнена й добра тітка, вже не та безбарвна істота, що перепиняла мені путь до Євгена, а позаду стояв... Стояв дядя Вася, Шляхтич-старший, стояв зніяковілий, великий і незграбний, несміливий, попри своє геройство, тримав у одній руці пляшку, а в другій між пальцями дві скляні прозорі чарочки, скромно перевернуті догори денцями, ще порожні, але з надією бути незабаром наповненими, він особливо знітився, коли помітив, що в Євгена гість, від розгубленості дядя Вася навіть глянув на свою руку з двома чарочками, певно прикидаючи, як же він тепер примудриться налити в дві чарки для трьох. Євген же, як тільки переконався, що гість виявився не тим, знову хотів упасти на диван обличчям до стіни, але я не дав.
— Куди? — гукнув я.— Стривай! Дядю Васю, поможіть мені!
Шляхтич віддав тітці пляшку й чарочки, докульгав швиденько до дивана, легко взяв Євгена в оберемок, високо підняв, потім посадив уже не на диван, а на стілець, ще й притримав за плечі, а вже коли чоловік відчуває в себе на плечах важкі долоні Шляхтича-старшого, то ворушитися він не захоче, сидітиме тихо.
— Дайте нам ще одну чарочку,— сказав дядя Вася до тітки, забираючи в неї свій припас. Він подав одну чарку мені, другу вклав у руку Євгенові, налив обом горілки, потім налив і собі в принесену тіткою чарку, поглядом спитав і тітку, чи й вона б не випила, але тітка так само поглядом відповіла, що не вживає, і тихо зникла, лишаючи нас для чоловічої розмови.
— Давай, синку,— сказав дядя Вася до Євгена,— вип'ємо по чарочці, бо ми з тобою обидва якось так ніби однакові... Холостяки... Примусово холостяки... В мене забрали... В тебе теж...