Аля діяла безжально. Не шкодувала Шляхтича. Добивала до кінця Євгена. Мстилася мені за вчорашнє: «Мы будем петь и смеяться, как дети».
Дух Токового з'явився для початку в особі старшого майстра Доживемо-до-Понеділка і запропонував нам на вибір кілька варіантів для означення нашої роботи:
«Міцний горішок...»
«Замки на пуску...»
«Операція «И»...»
«Кінець «Сатурна»...»
Потім прибіг Фрусін, загнав долоні в джунглі свого чуба і закричав:
— Що ви наробили? Ви ж усе зіпсували! Хіба ж так робиться!
Так ніби він від народження був прокатником, а ми всі — простісінькими собі партачами.
— Завтра почнемо знову,— сказав Шляхтич.— Ми справді сьогодні надто захопилися. Треба спокійніше, тепер є над чим працювати.
Отак: сухо, розважливо, буденно. А в мені все вистрибувало від радощів. Я вхопив Гришу, протанцював із ним довкола «рок-н-рола», примовляючи: «Мы будем петь и смеяться, как дети!» Євгена зачіпати боявся: ану ж, розсиплеться після вчорашнього!
Фрусін одбивався й одпручувався від мене. Був серйозний не в міру, навіть злий. Невже всі вчені такі? Та й ніхто з наших не виявляв радощів, так ніби нічого й не сталося, так ніби не забачили ми, нарешті, берега далекої і урочисто повільної ріки часу, до якого проривалися своєю працею, своєю наполегливістю, своїм умінням, чорти його бери! Але ж перемога! Хай ще неповна, хай часткова, хай схожа чимось на Чемерисову за кількістю зробленого, а завтра буде якість, і Шляхтич та Фрусін знали про це ліпше за мене. Перемога! І невже всі перемоги приходять отак мало не тайком, буденно, кисло якось?
Колись ми після роботи розходилися врозсип. Сьогодні відзначилися перші зміни: четверо створили дві пари — Шляхтич і Аля, Євген і я. Гриша Фрусін був п'ятим колесом до воза, хоч йому теж кортіло з нами; він рвався обговорити сьогоднішній частковий неуспіх, він хотів усе вияснити ще до настання завтрашнього дня, але Шляхтич м'яко погамував його і, коли Аля, переодягнувшись, підійшла до нашої групи, сказав:
— Не будемо затримуватися, давайте підемо до нас. Ми з Алею запрошуємо вас усіх.
Я поглянув на Євгена: що він?
— Щось у мене голова болить,— не знайшов той нічого ліпшого.
— Вчадів од роботи,— засміялася Аля,— піди прогуляйся, тоді приходь, коли так.
— Це ідея,— зрадів і я,— ми з Євгеном трохи пройдемось, а пізніше забіжимо. Поки Гриша витарабанить вам усі свої теорії. Вірніше, залишки теорій.
— Ти глибоко помиляєшся, Череда, сподіваючись, що в мені тільки залишки від теорій,— аж підстрибнув Фрусін.— Все лиш починається! Все...
Аля затулила йому долонею рота, Гриша замукав крізь долоню.
— Ходімо,— смикнув я Євгена,— ходім, а то нас позбавлять свободи пересувань так само брутально, як Гришу позбавили свободи слова.
Ми пішли, і я став навертати до центру міста, спрямовуючи Євгена до тої клумби, де було так багато мовчазних і солодких, мабуть, для нього вистоювань, але Євген не піддався, він рішуче завернув од центру, він рвав кудись на околиці, він квапився так, що я насилу поспішав за ним.
— Куди ти мчиш? — загукав я йому.— Чи тебе в шию женуть? Чи...— Мало не ляпнув: «Чи на побачення біжиш?» Та вчасно стримався.
Ми поблукали над річкою, подивилися на холодну брунатну по-осінньому воду. Десь палили вже листя в садах і зів'ялі від перших приморозків трави. Дими збиралися в повільні валки, з'єднувалися з димами заводу, тягнулися понад річкою вдалину, і повітря після них набувало прогірклості й пронизливої легкості.
Потім ми пішли на Глиняну гірку, од якої лишилася сама назва, та й то неофіційна, бо тепер через гірку проходив широкий проспект Гагаріна, а сама Гірка називалася площею Космонавтів і обставлена була хіба ж такими будинками. Євген водив мене довго по Глиняній гірці, мовби шукав там учорашнього дня, мабуть, Шляхтич-старший учора переповів йому свою історію, може, додав щось нове, чого ще ніхто не знав, і ось тепер Євген ходить по слідах минулого, бо він і сам у недавньому, вчорашньому чи позавчорашньому минулому; йому ще з думки не йде Аля, тут лишалося тільки співчувати, як то водиться серед тих, куди Євген попав через власну примхливість і знову ж таки... через Алю. «Користуюсь нагодою, щоб висловити нашому дорогому другу глибоке...» Я спробував скласти урочисто-жартївливе послання на знак співчуття — Євген лишився незворушний.
Я звернув увагу на безліч приватних автомашин «Волг» і «Москвичів», які мчали по проспекту Гагаріна, виривалися за місто, на простір, нагадав йому про наш «Запорожець», хоч «Запорожці» й не користувалися популярністю в нашому металургійному місті, але й тут Євген лишився камінно-замкнутий і похмурий через свою-несвою Алю. Згадуй, зітхай, горюй. Тьфу!
— Ну, раз так,— сказав розізлено я,— тоді я прочитаю наш з тобою гороскоп, бо ми обидва народилися в грудні місяці під знаком Козерога, і все наше життя має пройти однаково, хоч ти кисни, хоч гопки бий.
Він поглянув на мене з якимось проблиском цікавості в очах. Видно, ще сподівався, що в гороскопі можуть бути якісь сподіванки на Алю. Ну ж, дзуськи!
— Слухай,— сказав я і затарабанив: — Характер несталий. Нахили більше до зла, аніж до добра. Часто буде в полоні заздрощів і в таку мить не пощадить нікого. Буде мстивий і користолюбний. Згодом намагатиметься виправитись, але буде вже пізно. Його боятимуться. Всіх він запідозрюватиме, його судитимуть. Потрапить до в'язниці. Втікатиме — упіймають. Улюблені його заняття: холодний душ і танці. В любові— несталий, багато дівчат покине, деяких зганьбить. Одна його все ж притягне до суду. В тридцять два роки провалиться на льоду. Матиме болі в крижах. Буде пограбований. З мстивості одружиться з удовицею. Народжений під цим знаком хай остерігається снігу, льоду, забрудненого повітря, спиртних напоїв, домів із лихою славою. Його сторони світу: захід, схід, південь. Туди хай ставить головою свою постіль. Але однаково приходитимуть йому звідти нещастя, тільки й того, що менше, ніж з півночі...
— Все? — спитав Євген, скориставшись із мого передиху.
— Ще не все.
— Мабуть, досить і цього. І так зібрав усю гидоту, яка тільки можлива.
— Гороскоп, брате, мобілізує. Він не розслаблює, це тобі не циганське ворожіння...
— Давно ти вдарився в це?
— З учорашнього дня. Як побачив деяких піжонів у незім'ятих штанях на імпортному дивані,— засміявся я.—Чи, може, ти згадував дипломатію? Мабуть, дипломати навіть перед тим, як втратити свідомість, перевіряють, чи напрасовано рубчик на штанях?
— Мені справді гірко,— тихо промовив Євген.— Невже не розумієш, Митю?
— Я?.. Не розумію?..— І тоді я розповів йому про радісно-сірі очі. Першому розповів і одкрився.
Ми вже давно спустилися з Глиняної гірки, пройшли центром міста, поминули пошту й історично-трагічну клумбу, на яку Євген, здається, не звернув сьогодні жодної уваги, наближалися вже до «Ділового клубу», а я все розповідав про зелені ліси, про танковий вимарш, про свій політ із сталевої башти на м'яку землю, про тиху лісничівку і про небо, всіяне, заповнене радісно-сірими очима. Євген не перебивав. Слухав уважно, довго мовчав по закінченні моєї розповіді, тоді сказав:
— Може, ми обидва з тобою дурні? А може, так і треба?
«Діловий клуб» був перед нами. Настав час вибирати.
— Підемо? — спитав я Євгена, киваючії на балкон Шляхтичів.
— Колись батько переконував мене, що послух вищий за почуття,— сказав Євген,— що справжня велич — тільки в послухові. Я не повірив. Та й не міг повірити. Утік сюди.
— І не помилився. Вірив у твої почуття спершу я, тепер повірив ти в мої. Ми таки купимо «Запорожця» і поїдемо шукати радісно-сірі очі. А тепер ходімо до Шляхтичів!
І ми пішли до Шляхтичів.