Дівчата були такі: одна рожева, друга — голуба. Це означало, що в однієї було все рожеве — гарно допасований до постаті костюм, черевики, торбинка в руці, а в другої — все голубе. Не одяг, а суцільний виклик! Та й самими постатями своїми дівчата досить недвозначно заявляли про свою дівчачість, бо всі пропорції було там витримано в межах, близьких до того, що зветься досконалістю. Один раз забачиш таких дівчат — ноги самі несуть тебе за ними, бо ноги в чоловіка — органи найнесерйозніші.
Ми наздогнали дівчат зі швидкістю шуліки, який падає на курча. Але вже коло самої мети довелося свою шулікуватість сховати до кишені. Бо дівчата мали занадто вродливі личка, а ще вони мали гострі очі і не допитливо-гострі, а проникаючо-відштовхуючі. Мов червоний сигнал світофора. Стій і не ворушись!
Рожева мені сподобалась більше. Вона мала ледь довшу шию, ніж у голубої, а також мала на собі трохи більше всього дівочого, досить щедро надарованого їй природою. Я відразу втупив погляд у рожеву, але вона, здавалося, й не помітивши мене, наставила очі на Євгена. Якщо в розумінні «Не підходь!»— це добре, а якщо в розумінні трохи іншому... Це мені не сподобалося відразу. Ми ще йшли мовчки, йшли поряд по тротуару, дві рівнобіжні пари, ми з Євгеном не встигли ще навіть вирішити, чи дівчата приїжджі, чи просто виросли з місцевого матеріалу, ішли ми так, що в середині опинився я з голубою, а рожева і Євген — по краях, але це не завадило рожевій кресати поглядом по Євгенові, обминаючи вперто мою особу, роздивлятися ж пильніше голубу мені не хотілося, тому я вирішив виказати більше сміливості, аби випередити свого товариша і стати лідером змагання, що мало розпочатися, а може, й розпочалося вже.
Я спитав дівчат недбало, але водночас і не без поштивості:
— Дозвольте?
— Що? — спитала голуба, бо рожева не мала часу на балачки через Євгена. І що вона в ньому побачила? Чи, може, знала, що в нього батько заступник міністра? Але, чесно кажучи, я б ніколи цього не сказав. Поряд зі мною Євген програвав буквально у всьому! Програвав і... вигравав. Чудеса!
— Ми питаємо дозволу йти поряд,— розтлумачив я обом, бо не мав наміру звертатися тільки до голубої. З якої б речі!
— Можете,— сказала вона,— ми тротуару не наймали.
Очевидно, ми з Євгеном мали образитися. Принаймні відбрити як слід! Я вже розтулив рота, але втримався. Що мені — найбільше треба? А чому б не втрутитися Євгенові? Я поглянув на нього, але товариш мій, здавалося, весь зосередився на прийомі й розшифровці радіосигналів, подаваних чорними очима рожевої.
— Ми йдемо з заводу,— пояснив я, але мої пояснення полишено без уваги. Тоді я доповнив, надаючи голосові грайливості, так ніби вся ця розмова — суцільна виміна дотепами аж он якої високої вартісності!
— Тобто ми йдемо додому. А ви?
— Теж додому,— сказала голуба.
— А звідки?
— З роботи.
— А де ж працюєте?
— В установі.
— В якій?
— У радянській.
Я виказував вершини дотепності своїми запитаннями, а відповіді отримував ще дотепніші. Відповідала голуба, а рожева, гарніша, мовчала і тільки поблискувала очима на Євгена. Завжди на його долю припадає більша пайка — от тип!
Я вирішив змінити дислокацію. Покинув Євгена коло голубої і перескочив до рожевої. Прилаштувався коло неї, але чи й був зауважений! Вона кресала собі очима по Євгену, а я, стримуючи віддих, сунувся коло неї, не наважуючись бодай зиркнути. Щоб не порушити правил техніки безпеки. Бо ця дівчина володіла тим, що можна б назвати критичною масою: глянеш на неї — вибухнеш, розлетишся на атоми від захвату (це у всіх випадках, а в даному випадку — від злості за її нез'ясовану увагу до Євгена).
І ось тут несподівано заговорила рожева. Може, злякалася, що не побачить більше Євгена через непоступливість і впертість голубої своєї подруги?
— Приходьте завтра в цей час до педінституту,— сказала вона.
А тим часом далеко від нас і незалежно від нас відбувається подія, нами не передбачувана, в чому немає нічого дивного, якщо взяти до уваги рівень нашого з Євгеном незнання людей. Бо поки ми клопоталися кінохроніками, а потім бігали по вулицях міста за незнайомими рожево-голубими дівчатами, два літні чоловіки, не зв'язані пильними справами, бо перебували обидва на заслуженому відпочинку, як сказано в газетах, сіли собі на літак і вилетіли, нікому нічого не мовлячи, до Москви. Не за піснями — за справедливістю.
І ось той кабінет, у якому я ніколи не був і не буду, але який тепер знаю і завжди знатиму, бо він увійшов у нашу родинну пам'ять, хоч, здавалося б, нащо в родинних спогадах аж цілі кабінети? Я можу не тільки уявити й вигадати — я точно знаю все в тому кабінеті і всі слова, які пролунали там у той самий день, коли ми з Євгеном гаяли час на розбалакування з незнайомими дівчатами. Стіл для засідань. Трохи старомодний, ще з сукном посередині, тепер таких, здається, й не виробляють. Стіни — в дерев'яних панелях. Дуб. Важкі стільці з шкіряною оббивкою. Шкіряний диван. Все — мовби з минулих епох: дуб, шкіра, статечність. Все в противагу модернові, який панує десь за стінами цього будинку, за його сходами, ліфтами, великими приймальнями. Стіл не розділяє тут людей. Троє літніх чоловіків сидять по один бік столу, сидять, зсунувши стільці, майже доторкуючись плечима, і п'ють чай. Міцно заварений, московський чай, який люблять подавати в статечних московських установах на знак пошани до гостей. Двоє з чоловіків мають Золоті Зірки на грудях, трохи неоднакові: Зірка Героя Радянського Союзу і Зірка Героя Соціалістичної Праці. У третього Зірки немає, але з орденської колодочки видно, що має він два ордени Леніна і аж три ордени Трудового Червоного Прапора. Не треба зайвих здогадів: за столом — Шляхтич-старший, колишній майстер Матвій Череда і господар кабінету Олександр Миколайович, який приїздив на наш завод головою державної комісії.
Нечутно входить і виходить, носячи туди й сюди тоненькі папочки з паперами на підпис, помічник господаря кабінету. Схиливши голову набік, мовби прислухається до чогось. Косоголовий, як усі папероносці. Час від часу тоненько попискує зумер селектора, але хазяїн вимикає телефон. Він підводиться лише тоді, коли на іншому столі дзвонить білий апарат з Гербом Радянського Союзу на диску. Потім знову повертається до своїх співбесідників.
— Ми з вами виграли війну... таку війну виграли,— каже він.— Ну, в кожного було своє місце... Ми з Матвієм не були на фронті... Але хіба нам легше дісталася перемога? І хіба легко дісталася мені Зірка, а йому ордени Леніна?
Зрозуміло,— це Шляхтич.
— Війна триває для мене й досі, якщо говорити щиро,— важко мовить Олександр Миколайович.
— Не заперечую,— знову Шляхтич, а Матвій Череда стверджує:
— Треба воювати!
— Суспільство не може бути однорідним,— каже Олександр Миколайович,— в ньому, на жаль, трапляються всілякі шкідливі домішки. Як і в металі. Вчені мріють про першородний метал, ми мріємо про ідеально чисте суспільство...
— Треба воювати проти пристосуванців, проти рвачів, проти нездарностей,— супить Череда, спрямовуючи поволі розмову в бажаному керунку.
Господар кабінету, видно, вичуває наміри своїх гостей, але йому вигідніше утримуватися в межах, так би мовити, загальних розмірковувань, тому він не приймає підказаної теми, обмежується скаргою-зітханням:
— Нам важко так само, як і в часи війни.
— Але це не означає, що можна допускати несправедливість, посилаючись на складність і тягар обов'язків! — мовби бажаючи нагадати про щось минуле, про давнє і про зовсім ще свіже, з притиском говорить Матвій Череда.
— Намагаємося не допускати.
— Не наше діло втручатися в державні справи,— каже Шляхтич,— ми з Матвієм приїхали в справі, яка стосується... Власне, йдеться про наших синів, про Матвієвого Митька й про мого Льоню.