Де-яким нашим частинам довелося перебути в Тарнопольскому повіті місяців зо два. Нарешті, нас обібравши вкрай, посадовили в потяги і повезли на захід. Спочатку все ніби-то гаразд було: їдемо собі. Поминули Злочів, Красне, Львів, Перемишль, Ярослав і так доїхали до Ржешова. Тут сталася пригода. На станції наші люди мали обідати. Але комендант станції, бажаючи хоч чим-небудь нашкодити „гайдамакам", — польські патріоти так називають всіх українців, — наказав дати лише двадцять хвилин часу на обід цілого ешелону. Мене і коменданта обступили люди, пояснюючи, що за двадцять хвилин часу вони не вспіють навіть одержати обіда. Комендант категорично заявив:
— Через двадцять хвилин потяг піде.
Мені не подобався такий лаконичний тон, бо до того не було ніяких підстав.
— Забрать речі з вагонів і обідати, віддаю роспорядження, — а потяг нехай собі їде: для нас подадуть другого, коли треба буде.
Люди пішли обідати. Потяг простояв більше 3 годин, а потім рушив… тільки не на захід, а на схід. Нас повернули знову на Тарнопільщину, де ми просиділи ще днів з 10.
Об'їдаючи до останку нещасних Галицьких селян, бо поляки майже зовсім перестали харчувати нас, люди доходили до роспачу. Не бачучи ніякого иншого виходу зі становища, люди потроху розбігалися по Галичині, а де-які збиралися в гуртки, забирали поховану ними від поляків зброю і пішли добувати їжу на Україну. Поляки не перешкоджали тому.
Після всяких митарств нас перевезли до Вадовець, за Краковом, і посадовили в табори.
Само м. Вадовиці і табор знаходяться в багнистій нездоровій місцевості. Бараки для людей збудовані ще австріяками для полонених. Вони досить таки попідгнивали, груби порозвалювалися, вікна повибивано. А в них доводилося жити. Потроху, своїми власними засобами, почали частини лагодити бараки. Але й після „ремонту" бараки залишилися гіршими, ніж стайня у доброго господаря.
Перший день годували гороховою „зупою". На другий день обіцяли дати м'ясо. Та замісць м'яса почали годувати нас кониною, якої привезли відкілясь майже цілий вагон. Зразу люди не хотіли їсти конини. Але і не ївши не можна довго всидіти. Об'єктивні умови були такі, що боротьба могла дати лише негативні наслідки для нас. Коли перший раз зварили конину прихожу на кухню і прошу дати пробу. Кухар попереджав, що в казані конина. Нарешті виявилося, Що конина не така вже погана річ, лише смердить трохи. Та потім поляки почали дорізувати в нас же одібраних хирих та бракованих коней і варили їх для нас.
Згодом у слабіших людей почав розвиватися туберкульоз та инші хороби. Хорих ізолювати не було куди. Взагалі санітарна справа в таборах поставлена була нижче будь-якої критики.
Режим в таборах по — дурному суворий. Навколо таборів паркани із колючих дротів, а коло воріт варта. З табору можна вийти, лише маючи перепустку, яку на кожну окрему людину треба було просити у коменданта табору. Останній видавав перепустки терміном на один день.
Комендантом табору призначено поляка, — колишнього царського полковника. Він любив горілку і, будуча під чаркою, згадував частенько про „жітьйо" за царя Миколая? Ми йому не подобалися, бо хоч і билися з більшовиками, але і за царем не плакали. При комендатурі були: господар, отой самий, що годував нас кониною, ад'ютант — страшенний спекулянт і хабарник та де-кілька канцеляристів — ото і вся адміністрація табору, в якому скупчилося біля п'яти тисяч інтернованих. Опріч нас в таборі, окремо від нас, тримали полонених червоноармійців. Останні були в жахливому матеріяльному стані. З ними поводилися багато гірше, ніж з нами. Взуття у них цілком роспалося і вони плели собі соломляники на ноги, або ходили у видовбаних з дерева „черевиках". А ходити доводилося майже по коліна в грязюці, помішаній з снігом. Жартуючи, наші козаки те імпровізоване взуття прозвали „польським флотом". Та пізніше і вони поплавали на тому — ж такі „флоті". Червоноармійці ходили худі, немов тіні.
Умови життя в таборах, розчаровання своїх в союзниках та в їх „культурності", безвиглядність становища доводили слабіших людей до божевілля, або самогубства як-то трапилося в 40 Київській дивізії з лікарем С., що вжив стрихніну. Гарячі характери пробували боротися, але їх поляки або розстрілювали, або засилали до табору Домб'є, звався „Табором смерти". В той табор попадали і всі ті, що не погоджувалися з Петлюриною політикою як, наприклад Гавришко з товаришами. Нарешті, доля тисячі людей, які прислужилися Польщі відвойованням для неї Галичини, залежала від примхи трохи не кожного капрала з таборової охорони.