— Знаєте що, — каже мені раз Глязер — ми рішили зробити так, що цілу військову справу передати вам, а Петлюра собі залишаєтся головою директорії…
Була то звичайнісінька провокація.
— Хто саме отой „ми"? — питаю.
Глязер мовчить.
— Ви, поручник Гляаер, „решили", чи може чоловіка з двадцять отаких поручників?..
Так і не відповів мені Глязер. Але „пілсудчики" народ не гордий — Глязер залишився і надалі звязковим при П.-П. Штабові.
Об'єктивні умови сприяли мені що до знищення отаманії. Петлюра взагалі ніколи не витримує фронтальної атаки на нього. Поставивши перед ним питання руба, можна сподіватися, що він формально раз-у-раз погодиться. Але ніколи не треба забувати, що Петлюра намагатиметься неприємну йому справу провалити, атакуючи її з тилу або тихо підкопуючи. Так він погодився і на моє призначення, не маючи иншого виходу. Він і сам хотів, щоб на Україні повстали. Ще й як хотів! Та не хотів знати ніяких штабів, які щось би мали робити. У нього є своя власна оригінальна ідея: український народ, а на чолі того народу Петлюра — визволитель. Не хотілося йому поділяти лаври, як не уявляв він собі й України без Петлюри.
Найбільше сприяло роботі П. — П. Штабу те, що Петлюра зайнятий „Радою Республіки" та ще Омельянович-Павленко допікав йому. Відбулося відкриття „парламенту". Потім більше тижня вибірали голову. Потім тижнів зо два утворювали „парламентарний" кабінет. Нарешті новий прем’єр В. Прокопович, оголосив декларацію, суть якої зводилось до висновку: анархія внизу походить від анархії зверху, від голови.
Петлюра цілком спокійно задивлявся на будучину своєї держави. А спочатку, коли почалися переговори поляків з більшовиками, він дуже занепокоївся. Та потім йому повелося побачитись у Варшаві зі самим Пілсудським і той запевнив Петлюру в своїй дружбі та допомозі. Оскільки факти ствердили запевнення Пілсудського, цеб-то, оскільки поляки фактично ігнорирували те, що творилося в Ризі та допомагали Петлюрі, останній перестав журитися та досить сміливо сміявся з „ризької кумедії", як він звав переговори, що проваджено їх в Ризі, та які власне вже приходнли до кінця. Не дуже зажурився Петлюра і тоді, коли було вже підписано Ризького договора та послано його на ратифікацію.
Головним референтом у Пілсудського по українському питанню був Юзефський, що одночасово перебував і незамінним товаришем міністра внутрішніх справ у Петлюри. Йому підлягали всі „пілсудчики", що працювали в напрямку заграбування під польский вплив України. Через нього-ж Петлюра одержував усі субсидії від поляків. До самого дня ратифікації Ризького договору Петлюра зі своїми міністрами урядував у Тарнові цілком одверто. В Тарнові, власне, перебували тільки верхи „Державних апаратів", а решта урядовців знаходилася в Ченстохові. З матеріальної сторони ті, що сиділи в Тарнові не так уже бідували, а були й такі, що гуляли на всі заставки. В Ченстохові жилося гірше. Там потроху наростала опозиція.
В міру того, як наближайся термін ратифікації Ризького договору, поляки почали потроху тиснути на Петлюру. Та це тиснення теж було своєрідним: поляки мусіли вимагати скасовання всього, що немилим було Петлюрі, і в першу чергу „Ради Республіки", яка хоч нічого власне не робила, але говорила багато. Все було хоч і в мініятурі, проте, як у порядних людей: інтерпеляції, законопроекти, з першим, другим і третім читанням їх, вотуми довір’я, чи недовір’я і такс инше. Були то курси парламентаризму. Петлюрі дуже не подобалося, що про його особу говорять, та що й критикують часом. Але не очевидна недоцільність існування „парламенту" була причиною його смерти, а якраз оте тиснення зі сторони Юзефського, про яке я згадав.
Потім Петлюра утворив „позапарламентарний кабінет" на чолі з Пилипчуком: фактичним керовником кабінету став Ніконський, що відогравав при дворі Петлюри щось подібне до ролі Протопопова — Распутіна.
Завданням Пилипчукового кабінету було замаскувати діяльність проти Радянської України після ратифікації Ризького договору. На практиці це виглядало дуже просто: Пилипчук наказав на бланках усіх установ не вказувати міста, в якому та установа перебуває, а писати „місто постою". А в залі, де до того засідала „Рада Республіки", почали відбуватися концерти українських пісень. Поляки охоче ходили слухати співи.