„Внутрішні сили" теж липли до Петлюри. Ще не залишили його соціялісти-революціонери, а вже „хлібороби — державники" з Румунії надіслали постанову про підтримання Петлюриної держави. Варшавські „хлібороби — державники" — Хорвати та Подгурські — теж стали лояльним до центру У.Н.Р., хоч і не надовго.
V За кулісами дипломатичної кумедії
Робота П.-П. Штабу давала задовольняючі для нас наслідки. Треба було готуватися до вирушення на Україну. За планом П.-П. Штабу таке вирушення повинно було відбутися в другій половині травня. До того-ж часу поляки обіцяли влаштувати справу матеріального постачання і підготовити транспортування до кордону загонів з усіх родів зброї, загальною кількістю біля п'яти тисяч бойців. Петлюра теж ніби-то погоджувався з планом П.-П. Штабу. Про тс П.-П. Штабові не довелося вирушити тоді, коли він хотів.
В половині травня Петлюра заявив, що треба почекати. Щось ніби-то ще не було готове. Петлюра власне посилався на несприятливу міжнародню ситуацію і на те, що в Польщі напевно стане до влади новий кабінет, якій більше допоможе повстанню, ніж нинішній. Поляки й собі почали крутити. Вони неначе й хотіли задовольнити вимоги П.-П. Штабу, але хтось їм у тому перешкоджав, — не то Англія, не то Франція, — одно слово, „дипломатичні тавмниці" і більше нічого. Поляки натякали, що на осінь не виключена можливість війни проти війни проти більшовиків. Що воно там було, хто на його тиснув — невідомо. Тому П.-П. Штаб примушений був залишитися в Польщі.
В червні П.-П. Штаб переїхав до Львова. Причини для того були ріжні. Поляки, помітивши мою тенденцію звести їхній вплив на роботу П. — П. Штабу до мінімуму, намагалися перевезти штаб десь у таке місто, де краще, ніж у Тарнові можна було зорганізувати контроль над його роботою. Львів поляки не вважали за цілком відповідне місце для нашого перебування — боялися нашого контакту з галичанами. Вони збиралися нас перевезти або до Варшави, або до Люблина. З Тарнова треба було виїхати, бо все, що робилося в Тарнові, через тиждень ставало відомим в Харкові.
Петлюра хотів позбавитися безпосереднього сусідства П.-П. Штабу, бо останній перешкоджав йому провадити кумедію з отаманами, з якими Петлюра зносився поза П.-П. Штабом. Ті зносини переводилися через Даценка, персонального Петлюриного ад'ютанта. Знову-ж не хотілося і Петлюрі відпускати далеко від себе штабу. Він боявся, щоб Штаб не став більш незалежним від нього, ніж було до того часу.
Я хотів перевести П.-П. Штаб до Львова. Це давало мені можливосте безпосереднього сполучення з Україною. Та й до галицьких справ вважав я конечним придивлятися, бо в моїй голові не містилося ніколи — як може Україна відмовитися від кількох мільйонів українців, що прагнули прилучення до неї. Перемогло моє бажання — штаб вирішено перевести до Львова. Глязер замовив окремого товарового вагона для перевезення канцерярії, прокламацій й иншого приладдя. Працівники штабу поїхали в особливому потягові, маючи військові документи подорожи.
У Львові нас уже чекали. Для нас було звільненою будинок біля парку Кілінського. Там і росташувався штаб. Мені і де-яким співробітникам довелося міститися в готелі „Європейському".
В тому-ж „Європейському" готелі мешкало й більшість польських офіцерів з експозитури ч. 5. Готель знаходився в самісінькому центрі м. Львова. Польські офіцери поводилися досить таки не конспіративно. Черев якийсь тиждень уся обслуга та адміністрація готелю знали, що в кімнаті готелю росташувався „Штаб Тютюнника". Швидко до готелю стали прибувати ріжні біженці з України і просили показати їм штаб або мене самого. З’явилися і комерсанти, що разом із нами емігрували з Поділля. В більшості то були люди, що в свій час добре заробляли на Петлюриних комбінаціях, доставляючи до війська ріжні речі. Вони теж прочули про штаб, — з них добрі розвідчики, — і пропонували свої послуги для „визволення України". Вони, справді, намагалися вдавати дуже заклопотаних долею України. Про те не тяжко було помітити, що комерсанти не погано почували себе і „на чужині". Оті спекулянти, напевно, в тридев’ятій країні почували-б себе не гірше, ніж у Львові та Кам’янці. Здібність мати зиск на всякій оказії, на всякому нещасті у того роду людей величезна. І єдиною метою їхнього існування є зиск. Одним із засобів одержати той зиск було й оте „бажання визволити Україну". Вони навіть обіцяли дати одяг та взуття в борг, але тільки після початку повстання на Україні. Зараз же просили авансів та задатків на заготовлення потрібних речей.