А грошей ми взяли зі собою багато. Друкували їх у Варшаві. Тому Петлюра не пошкодував дати нам їх цілих дві фіри. Знов-таки селяни мусіли брати ті гроші, бо того вимагала сила, яка приходила в село.
— Нехай будуть ще й такі… говорив звичайно дядько, перевертаючи на всі боки „гетьманку". Врешті чимало тих грошей дісталося і червоним частинам після нашої поразки під Миньками.
Петлюра на цілий світ розголосив, що на Україні вибухло всенародне повстання, що червоні війська цілими дивізіями переходять на сторону всенароднього повстання. Може воно так і сталося-б, коли справді народ повстав-би. Та тож-то й ба, що народ і не збирався повставати, а частина народу, вдягнена у військові шинелі — червоноармійці доклали всіх зусиль, щоб у найкоротший термін зліквідувати силу, яка вносила заколот у життя України. Якось аж дивно, що Петлюрин орган „Українська Трибуна" най-„докладніші" відомості подавала про Гулого, який ніби-то на Херсонщині зібрав аж цілих сто тисяч повстанців і наступав одночасово і на Одесу і на Кременчук і на Катеринослав і на Вапнярку. Це робилося в той час, коли Гулий вислав усього лише кілька десятків людей, які навіть і до Тнрасполя не дійшли. Вже 7-го листопаду Гулий доніс Петлюрі, що ніякого повстання він підняти не мав змоги. А „Українська Трибуна" ще тижнів зо два „прославляла" його брешучи про надзвичайні успіхи. Петлюрина дипломатія 1 р поспішила спекульнути на нещасті тих, що повстали, і тих, проти кого повстали.
Як тільки виявився неуспіх повстання, поляки почали переміняти шкуру, линяти, як линяють гадюки. В першу чергу вони рішили поховати сліди роботи П.-П. Штабу у Львові та Тарнові. У Львові, як вирушив Партизансько-Повстанчий Штаб, залишено було частину співробітників останнього, з яких було сформовано „Українське інформаційно-пресове бюро" на чолі з Пересадою. Поляки з експозитури кинулися, щоб захопити архів П.-П. Штабу і знищити його. Нами своєчасно було вжито заходів, щоб архів не могли знищити поляки. Архів було вивезено, і захопити його полякам не повелося.
Проте, ховаючи сліди, поляки не бажали надалі залишити нас у спокою. Гадали ще використати для своїх цілей. Граючи на два боки, вони иноді опинялися в надзвичайно комічному стані. Так трапилося з „інтернуванням Палія". Ту історію і по цей час тримають поляки в таємниці.
Продираючись до Житомиру, Палій був поранений в районі села Стецьківці під Любаром. Під охороною 20 кіннотчиків Палія було вивезено на захід через кордон. У Палія не було ніякого бажання з’являтися до поляків, щоб вони його інтернували. Йому повелося поминути польську кордонну охорону, і він прибув до Рівного. Тут знайшлися місцеві українці, що допомогли Палієві законспіруватися і поклали його до лікарні. Разом із пораненим Палієм виїхав до Рівного і поручник Шолін, але Палій ще на кордоні пошив Шоліна у дурні, бо останній збирався інтернувати його.
Рівеньська поліція довідалася, що Палій прибув до Рівного. Всякому хотілося інтернувати його. Пояснюється ця зацікавленість в інтернованні досить звичайно: який-будь незначний собі поліціянт інтернує особу, з якою, напевно, буде говорити не аби-яке начальство.
Поліціянт проводитиме інтернованого до всякого начальства. Начальство може помітити і поліціянта. А в останньому випадкові кар'єра для поліціянта забезпечена.
Треба щось було робити, щоб не росконспірувати Палія полякам. На щастя, в Рівному в той час перебрав поручник Г…, що був у свій час посланий туди П.-П. Штабом. Поручник Г… мав стару рану ще з 1920 року. Та рана в нього ятрилася. Він погодився прибрати назву Палія, з'явився до комісара Рівенської поліції і попросив покласти його до шпиталю. Комісар поліції тут же інтернував сфальшованого Палія. В той же день із інтернованим мав балачку і Рівенський староста. Староста дуже цікавився подіями на Україні і обіцяв інтернованому допомагати при лікуванні рани. Днів зо 3 довелося почекати інтернованому в Рівному. Але ці дні не були для нього нудними, бо всі старші повітові урядовці в Рівному вважали за конечне побачиться з Палієм і поговорити з ним про „польсько- українську концепцію". Дуже цікавилися вони тою справою. А старшина, що прибрав собі назву Палія, повинен був інформувати всіх про справи, в яких він розумівся бодай менше, ніж ті, що його роспитували.