За роки 1922 та 1923 серед еміграційних кол, що опинилися в Польщі та в свій час втягнуті були в полонофільську політику Петлюри, відбувається еволюція не на користь полякам. Власне та еволюція йде двома напрямками. Переважна більшість найактивнішої еміграції відокремлюється від Петлюри та шукає того чи иншого чесного виходу а ганебного становища, в якому опинилися в наслідок Петлюриного полонофільства. Друга, незначна, частина еміграції, що належіть до найвірніших петлюровців, так би мовити, клевретів Петлюри, цього непомазаного та невдачного гетьмана, ця частина залишає свого патрона, та просто наймається до поляків. До цієї частини належать і керовники Петлюриної контр-розвідки — Чоботарьов, Коваленко та інші.
Частина еміграції, що не погоджується з Петлюрою, у 1923 року збирається на делегатський з’їзд. На цьому з’їзді емігранти піддають гострій критиці ціле полонофільство та петлюрівську політику, яку з'їзд у своїх постановах називає „злочинною" по відношенні до інтересів української нації. Краще пізно, ніж ніколи. Нарешті, в людей вистачило мужности, назвати речі властивими їм іменами.
Само собою, що на настроях еміграції в Польщі відбувається і впливи Українських мас, що опинилися під п'ятою польської магнатерії та демократії типу Вітос-Дашинський. До того твердий курс Радянської влади в національній політиці примушує емігрантів до перегляду своїх переконань і відношення до Української Соціялістичної Радянської Республіки.