Та того не досить. Далі в тій же декларації, застережено інтереси, тільки не української нації, ні! Застережені права тих же польських магнатів, бо „від часу заключення та підписання договору між Польщею та Україною правне положення земельних власників польської народності в Україні буде урегульовано на підставі окремого договору між урядами Українським та Польським". Як видно оті ренегати вважали себе за Україну!
А в справах економичних та торговельних Петлюрина делегація іменем України заявляє, що Україна буде дбати про „нав'язання як найтісніших взаємин" з поляками. Ще передбачалося в тій декларації утворення конвенції, з метою походу на Україну. Декларацію підписали члени Петлюриної делегації на чолі з А. Левицьким.
Такий вигляд мали вже перші практичні наслідки Петлюриного полонофільства. Такою була формальна сторона справи. На ділі поляки не захотіли залишати на лінії р. Збруча і посунулися на Поділля аж до Нової Ушиці і Меджибожа. Тут поляки господарювали по-своєму. Вони вивезли величезні матеріальні та культурні цінности, запровадили скрізь свою адміністрацію, зачинили українські школи. Роспочато поляками масовий терор українських селян, робітників та інтелігенції. В Кам’янці наказано поляками всі написи робити лише польською мовою.
Знав чи не знав Петлюра про те, що витворювали поляки на Поділлі, але він і пальцем не вдарив з того приводу. Жив собі він у Варшаві, де йому віддавано пошану, як голові чужої держави. У роскошах він собі купався, виголошуючи промови та тости на балах, вимальовуючи рожеві перспективи нового „союзу двох народів". Так минула зима. Холодна і люта зима перед кривавою весною та літом 1920 р., що вбилася в тямки Правобережцям.
22 квітня 1920 року у Варшаві Петлюрина делегація підписує вже договір із поляками на основі своєї декларації від 2-го грудня 1919 року. Договір лише поширено пунктом, що Україна „зобов'язується не заключати ніяких міжнародніх умов, звернених проти Польщі". Після того починається похід поляків на Київ.
Не знаючи, що творилося, в Польщі, ми на весну 1920 фоку наближалися до Галицької червоної армії, щоб спільно вирішити дальші наші кроки. Коли-б ми тоді були мали інформації про дійсний стан речей, про Варшавський договір, — то, напевно, не довелося-б нам опинитися в ролі знаряддя польської політики на Україні. Особливо дезорієнтовано нас було виступом Галицької армії проти радянської влади на Україні. Той виступ стався якраз під час переходу поляків до наступу. Годі було припустити, що галичани підуть спільно з поляками на бій проти кого-б то не було. Вони-ж так щиро, так завзято ненавиділи поляків. Факт повстання галичан заперечив наші сподіванки.
Ми опинилися у фронтовій смузі, бо черве відходила на нас. Ситуація змінялася надто швидко і годі було орієнтуватися в ній. Мені, як і всім командирам, що зі мною були, справа полягала того часу лише в захисті від фізичного знищення де — кількох тисяч людей, п'ять зимових місяців були відірвані від будь-яких політичних центрів. Хотілося зберегти тих людей, поки зможемо орієнтуватися в політичних обставинах. Червона армія тяжкою хвилею перекотилася через наші голови на Схід та на Північ, дивним дивом не рострощивши нас вкрай. Та все-ж ми прорвалися в такому стані, що може-б і краще було загинути. Моральний фізичний та матеріальний стан в був такий, що мимоволі ми повернулися на знаряддя польського імперіалізму. Щоб того не сталося, треба було героїчних рішень. Ми того не зробили і за те понесли тяжку кару. Карою для нас і нещастям для Української нації була ота польсько-українська концепція — наше вимушене полонофільство.
Хід подій з залізною послідовністю довів антиприродність українського полонофільства. Проте і сучасники і майбутні селянські та робітничі покоління української нації, яким належить будуччина, питатимуться: відкіля взялося те полонофільство? Які його причини? Будучи співучасником трагедії, що утворило те полонофільство на Україні та поза нею, гадаю, що є воно характеру наперед усього класового, а потім персонального.
Рятуючи себе, український дрібний буржуа, що збирався усістися на місце великої буржуазії, яку знищила революція, стає проти змагань української бідноти. Програвши бій, вона кидається в обійми одвертого національного ворога, як перед тим кидалася в обійми Вільгельма ІІ-го та самозваного французького консула Ено. Марно пішли зусилля публіцистів петлюрівського напрямку обгрунтувати ідеологічно ту спідку. Тяжким молотом рострощило життя почати тої паперової будівлі. Клас філістерів, клас дрібних крамарів, клас ситеньких безжурних хуторян, що він міг утворити? Ніхто того не міг передбачити. Він утворив петлюрівщнну, він породив полонофільство. Тяжко було сподіватися, що клас, який є носієм скрізь хоч би й бутафорського націоналізму, докотиться аж до зради нації. Будучи кволим від свого зародку, той клас в дні страшних потрясень на чоло своє висунув Петлюру, що не здавав собі справи, чи можна досягти того, чого він прагнув.