— Класове ворожий, та спам'ятайтеся, товаришу Вивірко! Ота спорохнявіла жебрачка — класовий ворог! Це надто смішно. А втім, маеєте рацію: класовий ворог це в нас на кожному заводі й у кожній установі ніби штатна посада, яку хтось та повинен займати. І ви висуваєте на цю посаду Веледницьку. Непогано...
— Будинок у нас великій, якби потрусити добре, і крім неї знайшлося б багато добрих кандидатів. — О, в такому разі я проти вашої пропозиції не заперечуватиму, — холодно відказав голова ревізкому.
— Боронити людину, визнану за класового ворога, нікому не радиться. Звичайно, під цим, класовим, поглядом усякий утиск над Веледницькою стає не тільки законним, але й хвальним. Тим більше, що опору вона не чинитиме, її можна цілком безпечно вигнати на вулицю, в оборону її, будьте певні, ніхто не стане. Але, скажу між нами, ваш намір суперечить найосновнішим і для всіх людей обов'язковим вимогам людяності.
Останні слова голова ревізкому промовив хвилюючись. Поправив на носі пенсне й застукотів пальцями по столі. Товариш Вивірко зморщив чоло, але раптом сказав байдуже:
— Та про що ми говоримо? Ось я викликав її на пів до сьомої, прийде, побалакаємо, і побачите, що вона згодиться. Чи їй не однаково, де дожити?
На цім слові в коридорі рипнули двері й до канцелярії з'явився двірник Вася, бородатий і кульгавий.
— Пожильці знають, що завтра почнемо відпускати обіди? — спитав його голова ЖК.
— Ще б пак! Канешно знають, — мовби дивуючись, знизав плечима Вася.
— А Веледницьку викликали?
— Канешно викликав, — так само відповів Вася, сідаючи. — Он ззаду топає. — І він зітхнув. — Навіть у хату не пустила, відьма.
Голова ревізкому прислухався до гаданого «топання», але почув лише шелест і раптом побачив у отворі коридора високу жінку, її ноги від кінця до колін були обмотані закаляним, подертим ганчір'ям і щиро перев'язані різноманітними мотузками. Щось подібне до цього дрантя було й на голові — малій, приплющеній, з усохлим, але неспотвореним обличчям: воно зберегло свої давніші пропорції, воно було старе, неймовірно зблякле і разом з тим не старече. В очах її стояв вираз утоми й ніби непричетності до всього, що діялося в ній і з нею. Трималася рівно, склавши на животі чорні руки, і здавалася ще довшою, ще тоншою від високих плечиків свого вицвілого й заболоченого пальта крою минулого століття. І вся ця постать, чудернацька й майже нереальна, зразу поширила круг себе тупий сморід, від чутний навіть у затхлім повітрі канцелярії, дух немитого тіла, непраної білизни, спітнілих ніг, якусь густу есенцію переможного бруду.
— Сідайте, бабусю, — сказав голова ЖК. — Я викликав вас ось у якій справі. Ми збудували кухню для пожильців будинку, а тепер хочемо збудувати ще їдальню. Для цього нам потрібна кімната, де ви живете.
Веледницька, що стояла до голови ЖК трохи боком, рвучко повериулась до нього просто. Вираз байдужості спав з її обличчя, як паперова маска, і воно все скриви лося від жаху.
Суха шкіра на скронях напнулась. Нижня щелепа зробила кілька судорожних нечутних рухів.
— Заспокойтесь, — вів толова ЖК. — Ми не збираємось виселяти вас на вулицю. Ми...
Але стара вже не слухала.
— Не... не... хочу! — хрипко крикнула вона, схопившись за стіл обома руками. — Я... не... не... хочу!
І хриплячи, вона зайшлася кашлем, що нагадував довгий, безпорадний стогін. Голова ЖК хотів перечекати цей напад, але зрештою заговорив далі голосніше:
— Ми даємо вам гарну кімнатку, теплу, суху, там вас ніхто не турбуватиме. Ви чуєте мене? Ми забезпечуємо вас площею.
Веледницька Кашляла. Взялася руками за груди, стримуючи їх, потім нестямно похилилась на стіл і раптом упала додолу купою лахміття, що здригалося й харчало. Голова ЖК підвівся.
— Ідіть додому! — крикнув він. — Ідіть додому!
Але купа ще якийсь час лежала, поволі стихаючи. По тім звелася навколішки, на ноги. Захиталася на місці зігнуто. Шагала геть, тримаючись за стінку рукою.
— Придивіться там, — кивнув їй услід голова ЖК до Васі. Вася голосно сплюнув, але розпорядження виконав. Голова ревізкому, що досі не промовив слова, підвівся й кинув цигарку.
— Ви розумієте, що вона цього не переживе? — сказав він зловтішно. — Ваше переселення, це їй смертний вирок, без суду й слідства. Це — самосуд. От ваше дбання за людей! Ви засуджуєте цю вбогу, хвору жінку за те тільки, що вона сенаторова дочка, за те тільки, що вона жила колись весело за кордоном, хоч це навіть не злочин, адже ворожої дії проти радвлади ви їй не привинюєте. Ви чините над нею не правосуддя, а помсту. Та хай навіть її причетність до буржуазної розкоші — за буржуазних часів! — буде злочин, то хіба не спокутала вона його своїми страшними злиднями й приниженням? Хіба зник у нас той високий рух душі, що зветься милосердям — навіть до ворога? Певно, що зник. Бо ви хочете збудувати нашу їдальню, наш добробут на трупі цієї жебрачки — хистка і гнила підвалина! Ви хочете кинути її сухотні кістки в нашу страву, але не кожному таке вариво смакуватиме!
Він узяв свій портфель.
— Я проведу це на зборах уповноважених, — похмуро відповів голова ЖК.
За три дні голова ревізкому, вирушивши вранці на посаду, перестрінув біля воріт голову ЖК й двірника Васю в супроводі старшого міліціонера.
— От до речі будете за понятого, — сказав голова ЖК.
— А що сталося?
— Справа торкається вашої підшефної. Вася заявив мені, що Веледницької вже три дні ніхто не бачив.
— Піду охоче... Отже, товаришу Вивірко, досить було самої вашої розмови. Безперечно, вона померла.
— Може, померла, — озвався Вася, — а може, приміром, змандрувала. Тут треба подивитись, а за слюсаря ви не клопочіться, — додав він до міліціонера. — Я сам могу по слюсарному ділі, могу, канешно, й по столяр-дому.
І вони вчотирьох зайшли до будинку.
— А ваша дружина бере чотири обіди, — сказав дорогою голова ЖК до інженера.