— Поговорити.
— Я вже сказала, що нічого не пам’ятаю. Чому ви мені не вірите?
У її голосі чувся відчай і безнадія.
— Я тобі вірю, Еріко, — якнайщиріше сказав я. — Чесно, я тобі вірю! Хотів би лише, щоб ти розповіла мені про Маґнуса.
— Про Маґнуса?
— Так! Усі, хто його знав, мертві. Не залишилось нікого, хто пояснив би, чому він такий, як є… чи був… Якщо я хочу добре виконувати свою роботу, мушу знати трохи більше про Маґнуса Саннторва як людину.
Це було правдою, настільки правдою, щоб мати довіру — принаймні на це я сподівався. Еріка ще вагалася, але таки відчинила двері.
— Заходьте!
Увійшовши в тісний коридорчик, я мимоволі наморщив носа. Кислувато пахло немитим тілом і рештками їжі, які давно вже треба було викинути в сміття.
— Не роззувайтесь, — мовила Еріка. — Гостей я не чекаю. У хаті не мила й не прибирала.
Занедбаність у вітальні ще більше впадала в очі. Торшер у кутку — єдине джерело світла — ледь освітлював сутінь, але неважко було помітити: те, що тиждень тому було таким собі легким безладом, тепер стало хаосом. Журнали і книжки розкидані по всій підлозі. Брудні тарілки, горнятка й виделки, целофанові торбинки, порожні пакетики з-під чіпсів громадилися купою на журнальному столику перед канапою.
Еріка була вбрана в ті самі спортивні штани і футболку, що й минулого разу, хіба що на грудях з’явилися нові плями. Коли вона забилася в куток канапи, я помітив, що запалений яскраво-червоний висип на шкірі поширився на щоки та шию.
— Треба чимось полікувати той висип, — промовив я.
Еріка здригнулася і пересунулась на метр, далі від лампи.
— Я маю мазь, — буркнула вона, але стриматися від чухання не могла, роздряпувала гострими нігтями горло й шию.
Я вже й не радий був, що заговорив про висип.
— Я так розумію, що твій хрещений батько був тут кілька днів тому.
Еріка кивнула.
— Так, заходив.
— Бачу, ви з ним близькі.
Вона знову почухалася.
— Ельдар… як би це сказати… надто серйозно ставиться до своїх обов’язків хресного. Я, звісно, ціную все, що він робить для мене, але хотілось би не такої нав’язливої уваги. Попри все, він же не мій батько…
— Я знаю, що твій батько теж був поліцейським.
— Так.
Коротке слово, сказане цілком нейтральним тоном, але щось у мові її тіла змусило мене шпортати далі.
— Скільки тобі було років, коли він помер?
— П’ятнадцять.
— Гірко, мабуть, тобі було.
— Так, гірко.
— Вибач, якщо я торкнувся незагоєної рани. Я не хотів тебе засмучувати.
— Ви ж ніби про Маґнуса хотіли поговорити? — запитала вона після секундного мовчання.
Я кивнув.
— Я був у нього кілька днів тому. Переказав від тебе вітання, і він начеб зрадів. У кожному разі, дуже тепло згадував тебе, розповів про вашу дитячу дружбу й забави.
— Було… — уперше за всю розмову обличчя Еріки мовби ожило. — Він стільки всього вмів. Хотів стати біологом. Щодня навесні, дорогою до школи, розповідав про різні квіти, як вони називаються, чому ростуть саме тут чи там. І таке всяке… Я заїкалася в дитинстві. У школі мене дражнили, але Маґнус — ніколи! Він ніби й не чув мого заїкання. А потім я раптом перестала затинатися. Думаю, завдяки саме йому.
— Він казав, що ти була гарненькою дівчинкою.
Еріка ледь усміхнулася.
— Ви з Маґнусом були закоханою парою?
— Не знаю, чи можна було нас назвати закоханою парою. Ми обіймалися, притискалися трохи, але…
— Але — що?
— Він мав проблеми. Маґнус мені подобався, але він ставав чим раз дивнішим.
— А Гокон?
— Що ви маєте на увазі?
— З ним ви були парою?
— Так, недовго.
— Чому недовго?
Еріка не відповіла, здавалося, впала в глибоку задуму.
— Ви перестали зустрічатися через ревнощі Маґнуса?
— Не думаю, що він ревнував. Поступово Маґнус дедалі глибше поринав у свій світ.
— Отже, брата він убив не тому, що хотів повернути собі тебе?
Еріка пополотніла.
— Що за чорт… ви вважаєте, що то моя вина? У вас зовсім дах поїхав?
Вона так розізлилася, аж тремтіла вся.
— Ви ж навіть уявлення не маєте… Він убив брата, бо йому каламутилося в голові, він чув голоси, не міг відрізнити марення від реальності. Маґнус обожнював брата. Не питайте, що перевернулося у його голові того дня, бо того ніхто не знає. Але до мене точно не має жодного стосунку!
— Вибач, Еріко! Ще поясни мені, чому ви розійшлися з Гоконом, і я піду.
Якусь мить здавалося, що Еріка вижене мене втришия з дому, але потім вона мовби передумала. Можливо, вирішила, що я швидше заберуся геть, якщо вона відповість на моє запитання.