Я обережно її відсунув, сів на ліжку.
— Ні, Сюнне, — мовив тихо.
— Чому — ні?
— Бо ти не зовсім твереза. Не хочу, щоб потім жалкувала.
— Але я цього хочу.
Розділ 43
Я був сам, коли прокинувся. У кімнаті витав ледь вловний запах парфумів і сексу — невидиме підтвердження, що я все ще можу відрізняти сон від реальності. За кілька хвилин я вже був спроможний підвести очі на годинник і зрозуміти, що треба вставати, якщо хочу встигнути на літак додому, до Берґена.
Я пішов у душ, стояв під струменями води довше, ніж треба, побоюючись зустрічі з Сюнне при світлі дня. Вночі все здавалося правильним і логічним, а як буде здаватися тепер, я не знав.
Коли я прийшов на кухню, Сюнне саме готувала сніданок. Сторожко усміхнулася до мене, поривчасто обійняла, якось несміливо й зовсім не пристрасно, ніби й сама не знала, як їй сприймати те, що сталося уночі. Вона була гарна, як завжди, волосся зібране на потилиці в кінський хвіст, обличчя без макіяжу. Я сів, крадькома підглядаючи за нею, як вона ставила на стіл м’ясну нарізку, згадав, якою вона була вночі. Сюнне обернулася, і я потупив очі, мов школяр.
Я ледве запхав у себе кілька канапок, ми обмінялися фразами про погоду й про те, коли треба виїхати з дому, щоб встигнути на літак. Що більше минало часу, доки хтось з нас таки заговорив про ніч кохання, то незручніше ми почувалися.
— Ми скоїли дурницю?
Ми майже доїжджали до Ґардемуена, коли вона запитала про це, не дивлячись на мене, уважно пильнуючи за рухом на дорозі.
— Не знаю, — відповів я. — Але було гарно.
— Уранці так дивно почуваєшся. Сподіваюся, ми нічого не зруйнували поміж нами.
— Маєш на увазі, як у тому фільмі, де дружба Біллі Крісталом і Мег Раян не витримує випробування сексом? Як називався фільм, до речі?
— «Коли Гаррі зустрів Саллі», — підказала Сюнне. — Мені принаймні не довелося вдавати оргазм.
Я розсміявся — задоволено, бо її слова підтверджували, що їй теж було добре зі мною. Вона зупинилася перед залом відльотів, з усмішкою обернулася до мене.
— Пригадуєш, чим закінчився фільм?
— Вони стали коханцями, хіба ні?
— Так, — якусь мить здавалося, що Сюнне хоче щось додати, але, видно, передумала.
Ну, скажи вже, думав я. Скажи, що хочеш бути зі мною.
Натомість вона нахилилася, тицьнулася в мене, і це було щось середнє між обіймами й поцілунком, наші губи ледь торкнулися — ми скидалися на скутих підлітків на першому побаченні.
— Я рада, що ти приїхав, Мікаелю. Дуже дякую!
— Та нема за що, — розгублено буркнув я.
Я стояв і дивився услід її авту, коли вона рвонула з місця.
Мій літак сів у Берґені майже в обід, і я відразу подався до контори. Насамперед взяв у пані Сьоренсен робочий графік Сюнне, переніс на інші дати те, що можна було перенести, решту справ розподілив між собою та Рюне Саймом, бо Карла була на судовому засіданні в іншому місті, а Бірґер Біркгауґ мав купу роботи зі своїми клієнтами.
— Я візьму продовження арешту, якщо ти подбаєш про відповідь на позов з приводу спору про спадщину, — запропонував Рюне.
— Домовилися!
— Як вона? Тримається?
— Сюнне? Так, думаю, з нею все гаразд.
— Пригадую, як кілька років тому померла моя мати, — сказав Рюне. — Вона була стара, за дев’яносто. І це так дивно… Мені виповнилося п’ятдесят, а я почувався сиротою.
— І досі так почуваєшся? — запитав я.
Рюне засміявся.
— Та ні, минулося. Усе минається, Мікаелю, ти ж знаєш!
Перш ніж піти додому після робочого дня, я зателефонував одній людині. Планував це зробити ще багато днів тому, до того, як довідався про Сюннину втрату, а потім усі плани поламалися.
— Мікаель Бренне, — сказала в слухавку Анне Гюсе, випередивши мене.
Отже, хоч ми й давно не спілкувалися, мій номер телефону не видалила зі свого списку. Добрі журналісти бережуть свої контакти, навіть тих людей, що не виправдовують їхніх сподівань.
— Хочу зустрітися на розмову, — сказав я.
— На розмову? І нічого більше? — запитала Анне Гюсе, вдаючи розчарування.
— Маю одну справу. Ексклюзивно для «ВҐ». Але тобі доведеться приїхати в Берґен.
— Телефоном не вийде?
— Ніяк… Лише віч-на-віч. Не пожалкуєш! Гарантую!