— Хоч натякни…
— Вбивства в Далгаймі.
У слухавці зависла коротка пауза.
— Побачимося завтра, Мікаелю. Маякну тобі смскою після приземлення.
Уже почало темніти, коли я нарешті дістався додому. Перш ніж вийти з авта, уважно розглянувся на всі боки, не мав жодного бажання знову нарватися на шаленого Нурайде, але ніде на вулиці не побачив чорного «ауді», ніхто чужий не ховався у тіні.
Я замкнув за собою двері, відставив набік валізку, увімкнув світло й більше підкрутив опалення. Навіть не знімаючи пальта, натиснув ґудзик кавоварки. В голові майнула думка, чим би зайняти вечір — подивитися телевізор чи почитати? Найімовірніший вибір — книжка, по телевізору переважно не показували нічого цікавого. Ніхто в світі не змусив би мене дивитися жодне реаліті-шоу. Реальність і так важке випробування, щоб її ще й втискати в розважальний формат.
Доки я нипав туди й сюди, відчув, як у мені наростає напруга, безпричинне хвилювання. На якусь мить я подумав, чи не думки про Сюнне цьому виною. Я хотів її, але не був готовий то такого раптового перебігу подій. Два протилежні відчуття — розгубленість і захоплення. Може, я нервувався через це, подумав я, але тут же засумнівався. Щось не так було в самому будинку, але я не міг вловити, що саме.
Я взяв каву з собою до вітальні, вмостився в улюбленому еркері й спробував заспокоїтися. Надворі майже зовсім стемніло. Лише на заході ще ясніла смужка неба, даючи достатньо світла, щоб виразно окреслити обриси високого бука в садку.
Тривога не минала. Зрештою, підняла мене з крісла. Я ходив з кімнати в кімнату. Усе, на перший погляд, начеб нормально. Три тисячні купюри під ніжкою настільної лампи на тому самому місці. Один стілець стоїть навскоси до обіднього столу. Теж так стояв перед моїм від’їздом? Я не пригадував. Хтось нишпорив у моїй колекції dvd-дисків чи там завжди панував безлад? Я нічого не міг намацати, але мав якесь дивне, неясне відчуття, ніби вдома щось змінилося за моєї відсутності.
Я заніс валізку на другий поверх, повісив костюм, у якому був на похороні, у шафу, заніс решту одягу в ванну й кинув у кошик для брудної білизни. Уже коли виходив з ванної, мозок краєм свідомості зафіксував маленькі калюжки на підлозі перед душем.
Я присів, приклав долоню до викладеної плиткою підлоги, перевірив, чи працює підігрів. Звісно, працював. Мився я в душі вранці перед дорогою до Осло. Вода не могла не випаруватися за три дні й дві ночі.
Хтось користувався душем.
Хтось чужий проник у мій дім, вліз у моє життя, мився у моєму душі — моя свідомість сприймала це як вторгнення. Мене охопило відчуття, схоже на паніку, я почав методично обходити всі кімнати.
В одній спальні стояла канапа, високий стіл з п’ятьма віденськими стільцями — старі меблі, які я збирався викинути або віддати в ремонт, але руки так ніколи й не доходили. У кімнаті було порожньо, усе вкрито пилюкою, якої начеб ніхто не торкався. Лишалася ще тільки кімната для гостей.
Я відчинив двері. Світло з коридору впало досередини. Я бачив на підлозі свою тінь, яка тягнулася до ліжка під вікном.
Ліжко мало б бути порожнім, але не було…
Хтось лежав спиною до мене, накривши плечі ковдрою. Обриси постаті підказували мені, що то жінка. На мить я подумав про Сюнне. Уявив собі, як вона притьмом сіла в перший літак і приїхала сюди, щоб влаштувати мені несподіванку, але картинка зникла так само швидко, як постала перед очима. Жінка під ковдрою мала темне волосся, а не світле, як у Сюнне.
Я стояв заціпенілий від страху, розгубленості й злості водночас.
Я простягнув руку, намацав біля одвірка вмикач і засвітив лампу під стелею. Жінка під ковдрою враз прокинулася, обернулася, мружачись від яскравого світла.
Розділ 44
— Вибачте…
Це вже вдруге вона просила вибачення.
Ми сиділи за кухонним столом. Еріка Гансен і я.
Я попросив її одягнутися і зійти вниз. Вона була в джинсах і червоному під горло светрі — і те, і те випране. Уперше я бачив її в чистому одязі, а не засмальцьованих джинсах та футболці. Вона ще й голову вимила.
Я не знав, з чого почати.
— Гм… як ти потрапила до будинку?
— Через підвальне вікно.
— Воно було відчинене?
— Ні, але шибки ледве трималися, я просто відколупала рештки замазки й вийняла скло. Я поставила все на місце і закріпила якимись скіпками, але ви мусите полагодити віконце. Цей будинок потребує трохи більше догляду.
— Я, звичайно, радий порадам, — промовив я з іронією. — Але…
— Вибачте, — утретє повторила Еріка.
— Вибачте?! Це називається зломом і карається законом! Невже не розумієш цього? Люди сідають за таке в тюрму!