— Я не навмисне… Хотіла лише поговорити з вами, але вас не було вдома.
— Тоді ти вирішила вламатися в помешкання? Де логіка, Еріко?
— Можна мені склянку води? — тихо попросила вона.
— Та запросто! Почувайся, як вдома!
— Я не можу повернутися додому, — промовила вона, доки я набирав у склянку воду. — Мені здається, що за мною хтось стежить.
— У тебе лише таке відчуття чи щось конкретне спричинило підозри?
— Це… я непевна, але щоразу, коли я іду до крамниці, хтось іде за мною, а коли виглядаю з вікна, бачу на вулиці ту саму постать.
— Чоловіка чи жінку?
— По-моєму, чоловіка. Але він тримається в тіні, я жодного разу не зуміла його роздивитися.
— Ясно… Хай навіть так, Еріко, але я однаково не розумію, чому ти тут.
— Подумала, що буде ліпше там, де ніхто й не подумає мене шукати. Я не можу більше сидіти й чекати, доки станеться якесь жахіття. Мені треба з кимось поговорити.
Якщо чоловік у тіні й був продуктом її хворобливої уяви, то страх в очах — цілком реальним. Я не міг просто так взяти й вигнати її у ніч.
— Про що ти хотіла поговорити зі мною? — запитав я.
— Я згадала все, що трапилося того вечора, — відповіла Еріка Гансен.
Такого я не очікував.
— Раптом… наче двері відчинилися, і я згадала.
— Це добре, але чому вирішила прийти до мене? Чому не до свого психолога чи в поліцію?
— Бо… бо ви єдиний, хто запитував…
Що ж, у її словах була певна логіка, подумав я.
— Зачекай, я лиш наллю собі ще трохи кави, — сказав я, підводячись. — Хочеш кави?
Вона похитала головою.
— Я уважно слухаю, Еріко, — мовив я, сідаючи знову.
— Я… як я уже казала, наче двері відчинилися, це сталося буквально. Щоразу, коли я намагалася згадати події того вечора, я зупинялася перед дверима Саннторва. Не могла пройти крізь них. Знаєте, такі блакитні двері?
— Знаю… Я був там.
— Ну, так… раптом вони відчинилися.
— Коли це було?
— Три дні тому, здається.
— Напередодні щось трапилося, щось особливе?
— Та ні-і… я, мабуть, спала й раптом усе згадала.
Еріка схопила склянку, відпила ковток води. Тепер вона заговорила швидко, мовби її у шию гнали.
— Коридор такий, як завжди. Я давно не була в Саннторві, але в коридорі нічого не змінилося. Коричневий килимок під дверима, сосновий комод, вішаки на стіні, світлина коня, який колись у них був — усе те саме. Тому мені здалося, ніби мені сниться колишній дім, — Еріка затнулася. — А потім я відчула запах і все зрозуміла.
Я терпляче чекав, доки вона заговорить знову.
— Я навіть не знаю, як описати той запах. Жахливий сморід. Лайна і… ще чогось. Мені захотілося негайно піти звідти геть, але я не пішла. Може, тому, що я поліцейська і мушу зайти всередину. Там було багато крові. Страшенно багато крові. Хоч я й бувала раніше на місцях злочину, але такого ще не бачила.
Вона кілька разів намагалася сковтнути слину, ніби її млоїло.
— Спершу я не могла вихопити деталей, усе бачила мов крізь туман. Я почала ходити вітальнею. Мабуть, хотіла подивитися, чи можна ще комусь допомогти, але допомогти вже нічим не можна було. Я відчувала, що мушу все оглянути, ніби хтось сторонній водив мене. Я впізнала Сіверта, він лежав найближче до дверей у величезній калюжі крові. Маґнус лежав неподалік, на спині, ногами до батька. Я не відразу його впізнала, він мав жахливу рану на скроні, навколо голови теж багато крові, ніби… як це називається… наче німб. Темний німб. На підлозі біля нього валялася сокира, я подумала, що його, мабуть, нею вдарили. І рушниця. Там ще лежала рушниця.
Еріка відпила води.
— Сюсанне сиділа в кріслі. Їй прострелили око. Страшне видовище. Далі лежала долілиць жінка, я бачила, що в неї прострелена потилиця. Чоловікові поруч з нею, мабуть, вистрелили в обличчя, воно було залите кров’ю. Я ходила, мов непритомна. Усе таке нереальне, мов у кошмарному сні. Я не мала сили нічого зробити. Не могла. А тоді почула звук.
— Який звук?
— Просто звук. Від цього звуку прорвався страх і захлиснув мене. Раптом мені виразно здалося, що вбивця досі в будинку. Я кинулася надвір, бігла наосліп униз дорогою і зупинилася доволі далеко від хутора, прислухалася, завмираючи від жаху, що він наздоганяє мене. А тоді почула кроки, шурхіт гравію. Боюся, тієї миті я взагалі нічого не думала, приклала рушницю до плеча й вистрелила.
Еріка затрусилася всім тілом.
— Тепер я, звісно, знаю, що то був патруль. Вони вистрелили у відповідь, два постріли, а тоді закричали, що вони поліція, що я повинна здатися, а я… я просто осіла на дорогу й розплакалася.