— Треба було відіслати її до нас, — квасно скривився Маркюссен.
— То ти хочеш почути, що вона розповіла чи ні?
Удруге за день я переказав історію Еріки Гансен.
Доки говорив, бачив, з якою дедалі більшою недовірою дивився на мене Маркюссен. Ґабріеллє уважно слухала, склавши руки на грудях і схрестивши ступні.
Коли я закінчив, Маркюссен похмуро втупився у мене.
— Що ти намагаєшся нам сказати, Бренне? Хто був тією четвертою жертвою? Чи була ще й п’ята? Я ніяк не вслідкую за отими твоїми викрутасами!
— Які там викрутаси! Я лише переповідаю те, що сказала мені Еріка Гансен.
— Це не відповідь на моє запитання. Хто там лежав? Кого вона бачила?
— Убивцю! Хіба не очевидно?
— Для мене не очевидно! Чому він лежав на підлозі з закривавленим обличчям?
— Щоб затаїтися… Щоб Еріка подумала, що він теж жертва. Тільки-но вона кинулася геть з будинку, він утік.
— Тобто вбивця — він? А я думав, Еріка Гансен, — важко зітхнув Маркюссен. — Принаймні таке ти казав мені минулого тижня.
— Ні, я казав не так, — заперечив я. — Я припустив імовірність, що вбивця — вона.
— Пригадуєш, що ти відповів, коли я запитав про мотив?
— Що Еріка ненавиділа Сіверта Саннторва.
— Правильно! І ще додав, що вона психічно неврівноважена, нестабільна, іншими словами — крихка, мов сухарик.
Я розтулив рота, щоб запротестувати, але він мені не дав цього зробити.
— І тепер ти раптом хочеш змусити нас повірити, що ця нестабільна, неврівноважена жінка витягає отак, нізвідки, історію, що не підтверджується жодними технічними доказами на місці злочину. Це всього лиш витвір фантазії хворого мозку жінки, настільки психічно травмованої, що вона й свого імені згадати не може, такої недужої, що поліція не має права її допитувати, але чомусь вона завжди достатньо притомна в розмовах з тобою! Чесно кажучи, Бренне, усе це навіть до твого вже звично низького рівня не дотягує!
Я ще ніколи не чув, щоб Маркюссен промовляв так довго і так барвисто. Я не відповів йому, бо то були б слова на вітер, натомість глянув на Ґабріеллє Соммер.
— Мені вся ця історія теж видається неправдоподібною, — вдавано незворушно мовила Ґабріеллє. — Але якщо Бріка була в стані говорити з тобою, то чому б їй не поговорити з поліцією? Якнайшвидше викликай її на допит, Ґюннаре! Якщо психолог спробує завадити, телефонуй мені, і я все владнаю.
— Найвищий час! — сказав я. — Давно треба було так вчинити. Навіть мови бути не може про відновлення судового провадження без попереднього допиту Еріки Гансен!
Ґабріеллє ніяк не прокоментувала моїх слів, однак у її поведінці щось мене насторожило.
— Ти зі мною не погоджуєшся, Ґабріеллє?
— Не цілком…
— Що це означає?
— Зважую, чи не відхилити обвинувачення проти Маґнуса Саннторва.
На мить здалося, що мені почулося.
— Ти сказала «відхилити»?
— Так.
— З яким обґрунтуванням?
— За браком доказів.
Я намагався продумати всі наслідки такого кроку.
— Отже, ти погоджуєшся, що сторона обвинувачення не може навести незаперечних доказів, що вбивство батьків та сестри скоїв Маґнус Саннторв?
— Не зовсім так.
— Не зовсім так? Якого дідька! А як?
— Справу можна відхилити через недостатні суб’єктивні умови для карної відповідальності.
— Тобто оголосити його неосудним, а неосудного не можна покарати, однак ти й далі вважаєш його вбивцею?
— Щось таке.
— Але це означає, що його неможливо буде засудити і до примусового психіатричного лікування, — завважив я.
Ґабріеллє знову вип’яла губи, вдаючи, ніби нічого подібного їй раніше не спадало на думку.
— Але ж він уже відбуває подібне покарання, і ніхто найближчим часом не збирається відпускати його з закритого закладу.
— Кілька місяців тому ти наполягала, що громадськість не зрозуміє, якщо вбивцю не буде покарано за потрійне вбивство!
— То пояснимо громадськості причини такого рішення, — відмахнулася Ґабріеллє.
Я обернувся до поліцмейстера.
— Ви маєте намір продовжити розслідування убивств на підставі нових свідчень Еріки Гансен?
— Звичайно, ми допитаємо Еріку, але поки що вважаємо слідство закінченим. Якщо з’являться нові докази, ми його, ясна річ, поновимо.
Щось у його тоні підказувало мені, що він блефує.
— Думаєте, що в такий спосіб уникнете відповідальності за свій службовий переступ? — запитав я і похитав головою. — Ця історія однаково вийде на публіку, це ви, сподіваюся, розумієте?