— Отже, ви адвокат? — запитав він, відверто розглядаючи Карлу.
— Так!
— Не схожа на адвоката.
Ці слова роздратували Карлу.
— А на кого схожа?
— На звичайну людину.
— І що це означає? — Карла звела догори брови.
— Тут гарно, — урвав я їхню суперечку, яка загрожувала перерости в непотрібну нам сварку. — Ваша власність?
Конрад перемкнув свою увагу на мене.
— Ні, винаймаю у товариша за малі гроші. Інакше не дав би собі фінансово ради. На мої забавки потрібно багато місця.
— О, так, з мистецтва не завжди легко прожити, — погодився я.
— Та в мене все добре. Існують стипендії, за необхідності, підробляю. Але, здогадуюся, ви прийшли не розпитувати, як виживають художники. То чим завдячую?
— Я — адвокат Маґнуса Саннторва.
Конрад вражено витріщився на мене.
— Маґнуса? Направду?
— Ви, як я розумію, останній живий у родині, якщо не брати до уваги дуже далеких родичів.
Конрад замислився, ніби подумки проглядав своє генеалогічне дерево.
— Здається, ваша правда.
— Ми сподівалися почути щось про історію родини. Які у вас були стосунки?
— Намагались зустрічатися якнайрідше.
Я вичікувально мовчав. Після короткої паузи Конрад нахилився вперед, виклав на стіл лікті.
— Мабуть, вам відомо, що моя мати й Сюсанне Саннторв були сестрами.
Я кивнув.
— Знаєте мою біографію?
— Власне, ні.
— Добре… Отже, я ріс без батька. Навіть уявлення не маю, що то за чмир був. Мати пиячила, щодня… Не просихала, доки не вклякла перед телевізором. Дивилася якусь дитячу програму. Звісно, дуже швидко повигулькували співробітники опікунської ради. Йшлося про допомогу дитині, можливо, передачу в прийомну сім’ю. Було багато шарпанини, мушу вам сказати. У кожному разі, усе скінчилося тим, що я якийсь час жив у дядька й тітки на хуторі Саннторв. У Сіверта й Сюсанне.
Конрад замовк. Мовби поринув у спогади.
— І як там жилося?
— Як жилося? З біса погано! То були найгірші роки в моєму житті, — відповів Конрад і знову замовк.
— Чому найгірші? — запитав я, коли пауза трохи затягнулася.
Конрад стенув плечима.
— Здебільшого через Сіверта. Він… він був справжнім гівнюком. Дияволом… За найменшої нагоди знаходив спосіб мене мучити.
— Розумію.
— Ой сумніваюся… — іронічно завважив Конрад Еспесет.
— А тітка як ставилася? Прихильніше?
— Сюсанне не можна оцінювати за нормальними мірками. Вона не була ні доброю, ні злою, по суті, не існувала як самостійна особистість. Вічно в тіні Сіверта, мовчазна, затюкана, майже невидима.
— А з двоюрідними братами які були стосунки? Ви ж майже ровесники?
Конрад знову стенув плечима.
— Я на рік молодший за Маґнуса, на три — за Гокона. Для них я був всього лиш волоском у супі, хлопчисько, з яким доводилося панькатися щоліта. Маґнус… не знаю… Він почав дивачіти ще тоді. Сіверт тероризував синів не менше, ніж мене, але найбільше діставалося Маґнусові.
Нізвідки випурхнули два горобчики, сіли на стіл. Ми мовчки спостерігали за пташками, доки вони видзьобували розсипані хлібні крихти.
— Якби Маґнус помер від завданих ран, ви успадкували б Саннторв, — озвався я. — Така можливість, до речі, існує і досі, якщо його засудять за вбивства.
Конрад Еспесет дивився на мене з роззявленим ротом.
— Та ви жартуєте?
— Та ні, — похитав я головою.
До нього не відразу дійшло.
— Ви звинувачуєте мене в убивстві Саннторвів? Тому розпитували про моє фінансове становище? Гадаєте, я міг би вбити трьох людей заради мільйона крон? Чи скільки тепер коштує той хутір?
— Я ні в чому вас не звинувачую, — спокійно відповів я. — Просто констатую факт.
Конрад потемнів на обличчі, хотів ще щось сказати, але потім начеб узяв себе в руки й демонстративно відвернувся.
Ідучи через ательє до виходу, Карла знову спинилася біля скульптури, яка їй першою впала в око.
— Вам подобається? — запитав Конрад Еспесет.
— Так! Як вона називається?
— Анубіс.
— Бог мертвих…
Деякий час він не міг погамувати здивування. Потім нахилився до Карли й прошепотів щось їй на вухо, але я не розчув.
— Щось нам дав цей візит? — запитав я, доки ми їхали до Далгайма.
— Можливо… Складається враження, що Сіверт Саннторв був не надто приємною людиною. Певно, не один мав підстави його ненавидіти.