— А які твої враження від Конрада Еспесета?
Карла повела плечем.
— Гадаєш, він, справді, здатний убити заради спадку?
— То було просто мимовільне припущення.
— Я вже перевірила в єдиному державному реєстрі. Хутір закладений і перезакладений. Сумніваюся, чи за нього дадуть більше, ніж сто тисяч. Хто убивав би трьох людей заради такого дріб’язку.
— Твоя правда… А що, до речі, він тобі сказав на вушко, коли ми вже виходили?
— Що?
— Коли прощалися? Він тобі щось сказав, але я не почув.
— А, це… Здивувався, що я так багато знаю про єгипетську міфологію.
— Я теж здивований…
Карла мовчки усміхнулася, підняла обличчя до сонця, заплющила очі. Потім ми довго не розмовляли. Я думав про Сюнне. Про що думала Карла, не знаю.
Розділ 48
— Ви ж, адвокати, і самі добре знаєте, як воно з селянами Вестланна. Там сусідських сварок не бракує, — Еспен Твайт, сам того не знаючи, повторив мої слова, сказані раніше.
Ми з Карлою перезирнулися, я помітив, як вона всміхнулася самим лише кутиком губ.
— О, так, — підтримав я його. — Але за останні вісім років ви подали аж три позови проти Сіверта Саннторва. Дуже багато, навіть для Вестланна.
— Звідки знаєте? — запитав Еспен Твайт більше зацікавлено, ніж роздратовано.
Він не запросив нас увійти. Зійшов з ґанку на подвір’я в самих капцях і демонстративно зачинив за собою двері.
— Судові документи перебувають у вільному доступі, — сказав я. — Ви, судячи з усього, не були близькими друзяками.
Твайт голосно засміявся, заіржав, наче кінь.
— О ні, гарантую, друзями ми не були! Не можна лихословити про мертвих, але Сіверт не мав близьких друзів. Зовсім ніяких друзів не мав, зате ворогів — хоч гать гати!
— Цілком можливо, однак лише ви позивалися проти нього в суді.
Еспен Твайт примружився до неба, не квапився відповідати.
— Та ж тільки мій хутір межує з Саннторвом!
— Отож непорозуміння стосувалися меж?
— Той чоловік був нечесний, — почав розповідати Еспен. — Якщо з’являлася хоч найменша зачіпка для сварки, він сварився. Він пересував межові мітки, переставляв стовпці огорожі, крав тюки з сіном, ставив шлагбаум із замком на спільній для всієї громади лісовій дорозі. Ви ж не подумайте, що, окрім спорів, які дійшли до суду і які я виграв, не було ще й купи інших конфліктів. Уже й з ліку збився, скільки за останні двадцять років викинув грошей на адвокатів через цього біснуватого. Ледь не розорився!
— На полювання ходите?
— Що за дивне питання?
— То полюєте чи ні?
— Так, полюю.
— На оленів?
— Так… І на косуль.
— Отже, умієте стріляти?
— Я вправний стрілець. Кілька разів брав участь у змаганнях. Одного року ледь не потрапив у фінал, — Еспен Твайт вийняв з задньої кишені штанів папушу тютюну, старанно скрутив цигарку й припалив. — Але я не стріляв у Сіверта Саннторва, якщо ви на це натякаєте. Не те, щоб ніколи не думав про це… світ став би лише ліпшим без нього. Але в житті не заподіяв би нічого лихого Сюсанне чи бідолашній дівчинці, Марі.
— Чому ви називаєте Марі бідолашною дівчинкою?
Еспен віддув губи, видмухнув сизий дим.
— Хіба ніколи не помічали, що дівчата обирають собі за мужа чоловіка схожого на батька? Марі знайшла собі таке ж лайно, як її батечко. Кілька років тому навіть перебувала в кризовому центрі.
— Знаєте, як звати чоловіка Марі? — запитала Клара.
Еспен Твайт похитав головою, востаннє затягнувся цигаркою і загасив її в порожньому квітковому горщику на східцях.
— Зеленого поняття не маю! Не певний, чи вони були одружені, просто співмешкали. Одного разу фацет приперся в Саннторв, і то було його великою помилкою. Сіверт був захланний в усьому. Якщо хтось і мав право здійняти руку на Марі, то лише він.
— Що тоді трапилося?
— Чув, що фацетові добряче дісталося, і його вигнали назад, до міста, утришия.
— Коли це було?
— Та вже й не пригадую. Чув такі плітки в селі, сам не бачив. Десь торік…
— І що ти думаєш? — запитав я Карлу, коли ми сіли в авто.
— Про Еспена Твайта? Не вписується в образ масового вбивці. Ані тобі прихованої винуватої міни, ані найменшого хвилювання від твоїх запитань.
— Погоджуюся, але як так сталося, що поліція не зацікавилася ним? Чи Еспена Твайта хоч допитували? Мені жодного разу не потрапляло на очі його ім’я в матеріалах справи.
— Та ні, є… Допит на менше, ніж пів сторінки. Він сказав, що того вечора нічого не бачив і нічого не чув.