— А співмешканця Марі допитували?
Карла похитала головою.
— Про це мені нічого не відомо. Ані сліду в документах.
— Яке недолуге розслідування. Вони такі були певні, що впіймали злочинця, що навіть елементарної роботи не виконали.
— Я ж тобі казала!
— Не треба зловтішатися! Це тобі не личить!
— Знаю, але не можу стриматися!
Ми їхали, поринувши в комфортну мовчанку, мовчки проминули з’їзд до хутора Саннторв, почали підніматися стрімким схилом від озера.
— Отам, ліворуч, живе Сіґне Гансен, — раптом урвала тишу Карла. — Мати Еріки, — додала вона.
— Звідки знаєш?
— Поґуґлила, коли ми довідалися про роль Еріки в цій справі.
— Молодець!
А сам подумав, що ніколи не був таким прискіпливим до дрібниць, як Карла.
Я перемкнувся на другу швидкість, сповільнив рух, глянув на коричневий будинок, який прозирав крізь дерева і раптом, на догоду несподіваному імпульсу, завернув у двір.
— Що ти надумав? — запитала Карла.
— Дай мені одну хвилинку.
Я відчинив дверцята авта, вийшов на подвір’я, роззирнувся. Будинок зовсім простенький, типова будівля сімдесятих років, ні розкішна, ані вбога, добре доглянута, з гаражем, прибудованим до побіленої вапном кам’яної огорожі. Звідси, крізь стовбурці беріз, видно було відблиски на гладіні озера Ренншьо. З вікна вітальні, певно, відкривається чудова панорама. Двері гаража замкнені, тож не знати, чи є хтось удома. Я піднявся трьома сходинками на ґанок і подзвонив. Вичекавши трохи, припав обличчям до віконця у дверях. Крізь вузьку шибку було видно дзеркало й комод. Праворуч від комода стояли чобітки на високих підборах, коричневі чоловічі черевики й рибацькі ґумаки.
— Навіщо туди ходив? — поцікавилася Карла, коли я повернувся до авта.
— Та просто так, — відповів я. — Подумав, що Еріка, можливо, оселилася у матері, хоча їхні стосунки, як мені здалося, не такі вже й безпроблемні.
— У дівчат не буває безпроблемних стосунків з матерями, — буркнула Карла.
Я мигцем глянув на неї, але вона відвернулася до вікна.
— Чому так складається, як гадаєш?
— Не знаю… Можливо, матері заздрять рідним донькам.
Це були найсокровенніші слова, які я досі чув з уст Карли. Та я не встиг нічого запитати, бо Карла мовби струсила з себе думки.
— Тобі треба поговорити з Маркюссеном, — сказала вона без ніякого переходу.
— Знаю! Але це зачекає до завтра. Зараз я хочу додому.
Розділ 49
— Чого тобі, Бренне? — неприязно гарикнув Ґюннар Маркюссен. — Ти мені муляєш очі частіше, ніж свої поліційні прокурори.
— А ти уникнув би цього, якби твої підлеглі відповідально виконували свої обов’язки.
Маркюссен скрушно зітхнув.
— Що цього разу?
Я почав розповідати про розмову з Еспеном Твайтом. Маркюссен слухав, не перебиваючи, занотовував ключові слова в своєму блокноті. Коли я закінчив, він похитав головою.
— Сусідська ворожнеча… От, можна подумати, саме вона змушує сусіда вбивати всю сусідську родину, га?
— Таке теж буває. Але я ще не закінчив. Марі Саннторв не раз перебувала в кризовому центрі через свого співмешканця-забіяку. Це теж дурниця, гадаєш?
Ґюннар Маркюссен нараз випростався на стільці.
— Як його звати?
— Не знаю!! Самі мусите з’ясувати. Мені відомо лише те, що торік його відлупцював Сіверт Саннторв.
Маркюссен мовчав. Мені здавалося, ніби він почувався присоромленим, але з виразу його обличчя важко було розпізнати.
— Як просувається справа з Ерікою Гансен? Коли я матиму протокол її допиту? — запитав я.
— Щойно поговоримо з нею. Поки не можемо її знайти.
— Як — не можете знайти? Я ж казав тобі, що вона в подруги.
— Уже ні.
— То, може, повернулася до себе додому?
Ґюннар похитав головою.
— Там її теж немає.
— У хрещеного батька не питали?
— Ні! Ельдар не бачив її уже давно.
— То найвищий час оголошувати Еріку в розшук!
Маркюссен завагався.
— Я говорив про це поліцмейстерові, але він вважає, що оголошувати в розшук ще передчасно.
— Ясно… А з співмешканцем Марі Саннторв як бути? Як вважає поліцмейстер, чи треба перевірити ще й цей слід?
— Ми, звичайно проведемо необхідні слідчі дії, — сказав Ґюннар доволі сухо.
— Послухай себе, Ґюннаре! Ти говориш, мов якийсь PR-менеджер. Хіба не бачиш, що відбувається? Прокуророві геть байдуже до цієї справи, а тепер ще й поліцмейстер ухиляється від неї. Той чоловік не дурень, знає: усе, що трапилося в Далгаймі, рано чи пізно спливе нагору, а тоді йому буде потрібний цап-відбувайло. Ти дуже наївний, якщо сподіваєшся, що Ельдаром Нурайде все й обмежиться. Єдиною причиною, що ти й досі маєш роботу, є потреба в слухняному інструменті, який зуміє гарненько згорнути розслідування, не розганяючи великої хвилі. Щойно ти впораєшся з цим завданням, тебе позбудуться.