Скоцюрблена, сумна поза Ґюннара підказувала мені, що такі думки теж навідувалися до його голови.
— У тебе є лише один спосіб врятувати свою шкіру, — вів я далі, не дочекавшись відповіді.
— Який?
— Допомогти мені розплутати цю справу. Знайди справжнього вбивцю, і решту лайна всі миттю забудуть.
Ґюннар Маркюссен коротко реготнув.
— Проблема лиш в тому, що вбивця давно вже знайдений!
— Я провів немало годин з Маґнусом Саннторвом, — не відступався я. — Немає жодного сумніву, що чоловік недужий, але я ні разу не спостеріг за ним агресії, не відчув загрози.
— Він відрізав голову своєму братові. Дуже агресивна поведінка, — заперечив Ґюннар.
Я підвівся.
— Ти можеш зі мною не погодитися, Ґюннаре, але що ти втрачаєш, якщо спробуєш? Якщо я помиляюся, для тебе нічого не зміниться; якщо я маю рацію, обоє станемо переможцями…
Вечір був ніжний і м’який. Я стояв на східцях поліційної управи і вагався, чи зателефонувати Сюнне й покликати її на кухоль пива десь на відкритій терасі. Це було б гарною нагодою виговоритися, подумав я і раптом згадав, що вона досі в Осло. Та й моє авто стояло на підземній автостоянці Клостерґаражен, у центрі. Пиво почекає до іншого разу. Ще буде чимало теплих весняних вечорів, переконував я сам себе, добре знаючи, що в Берґені очікування гарної погоди не конче справджуються.
Замість того, щоб поїхати додому, я рушив у напрямку Воґсбюннена і далі до Саннвікена. На другому поверсі будинку, де мешкала Еріка Гансен, світилося, але перший весь поринав у темряві. Я дзвонив, гупав кулаком у двері — усе марно. Роздратовано шарпнув на клямку, і, на моє велике здивування, двері відчинилися.
Рекламні брошури, непрочитана кореспонденція розсипані в коридорі на підлозі, там же валялася поспіхом скинена пухова куртка, купа взуття хаотично громадилася у кутку. Я переходив з кімнати в кімнату. Усюди бруд і безлад. У кухні смерділо напівзогнилими рештками їжі. Підлога у спальні встелена одягом: футболки, блузки й спідня білизна. Дзеркало в маленькій лазничці досі намазюкане червоною помадою, вода в унітазі гидотного коричневого кольору.
Думка, що Еріка полишала дім супроти своєї волі, майнула краєм свідомості, а потім вкоренилася тривогою і вже не відпускала. Та водночас картина розрухи могла свідчити всього лиш про параною Еріки Гансен. Хтозна…
Уся ситуація мені аж ніяк не подобалася, але я не мав іншого вибору, як податися додому.
Розділ 50
Карла бачила, як червоні габаритні вогники таксі зникли вдалині.
Тепер, коли сонце зайшло, усе тут мало зовсім інший вигляд. Те, що при денному світлі здавалося чарівним безладом і хаосом, стало схожим на тіні тролів. Він міг би принаймні поставити тут якесь освітлення, подумала вона, обережно пробираючись між залізяччям і мотлохом.
Двері ательє замкнені.
Карла подумки вилаялася і вернулася через двір до воріт, постояла в нерішучості. Поїхати сюди було помилкою. Вона почувалася по-дурному, навіть більше — вона почувалася вихолощеною зсередини, і ту порожнечу конче треба було чимось заповнити. Вона впізнавала це відчуття, знала, куди воно заводить, і нізащо не хотіла йому піддаватися.
Карла ледь тремтіла. Хоч день був теплий, вечірнє повітря все ж пронизував холодок. Вона подумала, що треба було вбратися тепліше. Звідси до головного шосе шлях неблизький. Може, треба просто викликати таксі й поїхати додому. Карла вийняла з торбинки телефон, але на мить завагалася. Думка про повернення додому, до нудкої порожнечі, була нестерпною.
Вузька дорога вела повз автомайстерню. Вона дійшла нею до кінця темної будівлі, а коли звернула за кут, відчула запах бузку.
— А ось і ти, — почувся раптом голос.
— Якого дідька сидиш у темряві? — голосно запитала вона, щоб приховати свій переляк.
— Тут не зовсім темно, — сказав Конрад Еспесет. — Якщо обернешся, побачиш ще трохи світле небо.
Так і було. Над горами виднілася тонка багряна пасмуга, ніби за вершинами палала пожежа.
Карла подумала, що при такому небі ніч видається ще темнішою. Вона обернулася до Конрада, рушила на звук голосу. Побачила обриси стільця, столу й самого Конрада. Сіла, холодне сидіння обпекло стегна.