— І нічого не залишила собі?
— Чому питаєш? Боїшся, що я зітру всі спомини про маму, а потім буду каятися?
— Ну, щось таке… — визнав я.
— Залишила фотографії, кілька картин, декоративних дрібничок, які пам’ятаю з дитинства, частину книжок, приватні листи й документи. Усе спакувала в картонні коробки і відіслала до Берґена. Тепер задоволений?
Я мовчки всміхнувся.
— А в тебе як справи? Був у батька, як мені обіцяв?
— Був… Оце заїжджав у пансіонат дорогою на летовище.
— А я сумнівалася… Як він почувається?
— Цілком добре.
Це була брехня. У пансіонаті батька цілодобово оточують люди, але ніхто з них нічого не знає про нього і його життя, ніхто з них не зміг би допомогти йому не розгубити окрушин пам’яті, які ще залишилися. Я виразно побачив його самотність. І саме батькова самотність стримує мене від відвідин.
Я зупинився перед багатоповерхівкою, де мешкала Сюнне, вийшов з авта, вийняв з багажника її валізу.
— Запросила б тебе додому, Мікаелю, але там повний розгардіяш.
Я відчув укол розчарування.
— Не біда… Іншого разу.
— Так, іншого разу обов’язково! — підхопила Сюнне.
Але навіть її радісна впевненість, що буде інший раз, мене не розрадила.
Розділ 55
Карла лежала на велетенському ліжку Конрада, розманіжена, вдоволена, на межі сну.
— Було добре? — запитав Конрад.
— Чому ви, чоловіки, вічно про це питаєте? — пробурмотіла вона кудись у матрац. — Звісно, добре! Як можна було цього не помітити?
— Мені подобається чути твою відповідь.
— Давно вже не бувало так добре. Неземна розкіш! Ще жоден чоловік не змушував мені відчути таке неймовірне блаженство.
Конрад засміявся.
— То ти ще прийдеш? — запитав він, проводячи пальцем по її хребті.
— Побачимо… — збрехала Карла, вона хотіла повторення, і він про це знав. — Де ти працюєш, коли працюєш на роботі? — запитала, щоб змінити тему, трохи засоромлена своєю шаленою пристрасністю ще мить тому; то було незвичне відчуття — вона ніколи раніше не соромилася сексу.
— Що ти маєш на увазі? Ти ж бачила моє ательє. Я художник, це і є моєю роботою.
Карла вловила в його голосі нотки обурення, і повернулася на бік.
— Я не про те… Ти ж знаєш, як мені подобаються твої скульптури. Сам же казав, що маєш якусь додаткову роботу, коли треба грошей. Мені стало цікаво, що ж це за робота.
— Чому цікаво?
Карла підвелася на лікті. Конрадове обличчя спохмурніло, він наче замкнувся.
— Просто питаю… Звідки такий спротив?
— Вибач! Певно, прорвався комплекс меншовартості.
Карла засміялася.
— Почуваєшся меншовартісним при мені?
— А тебе це дивує? Ти маєш чудову освіту. Добру роботу. Адвокат — професія, яка дає статус.
— Твоя правда, але я ніколи не думаю про неї як про статус, — відповіла Карла. — То скажеш нарешті, чим займаєшся поза мистецтвом, чи та робота на такому низькому соціальному щаблі, що ти волієш тримати її в таємниці? Дай вгадаю! Чистиш громадські сральники?
— На жаль, такої професії вже не існує. Але я б упорався. Чистильник — чесна професія.
— То що тоді?
Конрад усміхнувся, похитав головою.
— Усього потроху, переважно підробляю гідом.
— Правда? Водиш юрби японців і показуєш їм різні прибамбашки у місті?
— Не зовсім. Проводжу екскурсії туристам у стародавній королівській резиденції Гоконсгаллен і в фортеці Русенкранцторне. Щонеділі — узимку, частіше — під час літнього туристичного сезону.
— Тобі подобається?
Конрад замислився.
— Загалом, подобається. Є стільки цікавих місць, з якими пов’язані загублені долі й забуті історії. Ти ж юристка, мала б знати, що перший кодекс законів, чинний для всієї Норвегії, був написаний саме в Гоконсгаллені.
— Мала б, — погодилася Клара.
— До того ж, у такій роботі є свій бонус — я маю власний ключ. Можу будь-коли вилізти на дах вежі й милуватися найгарнішим міським краєвидом. Візьму тебе колись з собою!
— Мені сподобалось би!
Його долоня ковзнула їй поміж ніг, обережно, але чим раз наполегливіше.
— А може, покажу тобі тюремні катакомби, якщо тобі там буде цікавіше.
— М-м-м, — промуркотіла Карла, перевернувшись на спину й заплющивши очі. — І це теж подобається…
Розділ 56
Я коротко переказав Карлі свою розмову з Сіґне Гансен. Доки Карла розмірковувала, я зацікавлено її розглядав. У ній з’явилося щось нове, але що саме, розгадати я не зумів.
— Отже, Сіверт Саннторв батько Еріки, — нарешті озвалася вона. — Сумнівів нема?