— Ні! Це можна розглядати як доконаний факт.
— Згода! А зґвалтування? Теж справжнє?
Я не зовсім розумів, куди вона хилить.
— Чому б воно мало бути несправжнім?
— Сіґне Гансен і Сіверт Саннторв могли бути коханцями. А про зґвалтування сказала, щоб не зізнаватися у невірності перед донькою.
— Можливо… Аж так далеко в своїй припущеннях я не заходив. Хоча мені видається, що Сіґне каже правду.
Карла мимоволі пересмикнулася.
— Сіверт Саннторв міг знати чи принаймні здогадуватися, що Еріка його донька, і все ж поліз до неї.
— Ага! Важко симпатизувати такому покручу. Що більше про нього довідуюся, то більше схиляюся до думки, що на таку смерть він собі заслужив. А ось решта… навряд…
Карла мала замислений вигляд.
— Гм, дивно! Усе крутиться довкола Сіверта, а Марі й Сюсанне ніби й ні при чім.
— Хіба це не властиво таким людям? Називай їх, як хочеш, — нарцисами, психопатами, суті справи не міняє. Вони заступають іншим сонце, усе навколо себе огортають темрявою, а всіх, хто поруч, обертають на статистів у власному житті.
Я підійшов до вікна. Удалині ледь мріло море. Вода виблискувала в сонячних променях, зате на півночі вже грізно громадилися чорні хмари.
— Усе перелічене дає Еріці ще вагоміший мотив для вбивства, хіба сам не бачиш? — озвалася Карла.
— І Сіґне — теж. У неї мотивація не менша.
Карла вражено глянула на мене.
— Ти, справді, вважаєш, що вбивцею могла бути вона?
— Ні… Не переконаний… Гадаю, Еріка впізнала б свою матір поруч з тілом Марі, хай навіть з вимазаним кров’ю обличчям. Та й сама Еріка впевнено вказувала на чоловіка.
— Ми й надалі маємо лише голослівні твердження Еріки. Поки ніхто, окрім тебе, не чув її розповіді.
— Та знаю… — сердито буркнув я, знову гупнувши всією вагою на стілець. — Починаю побоюватися, що ніхто вже й не почує.
— Її не знайшли?
— Наскільки мені відомо, ще ні.
— Гм… — замислено хмикнула Карла. — І все ж я ніяк не можу все в цій історії зв’язати докупи. Чому вбивця вдавав мертвого?
Запитання застало мене зненацька.
— Хіба не ясно? Через Еріку… Щоб вона подумала, ніби він — одна із жертв.
— Ти не зрозумів, Мікаелю. Чому він не вбив ще й Еріку?
— Е-е… тобто?
— Він мусив її побачити у вікно, зрозумів, що вона ось-ось зайде в будинок. Так же все відбувалося, хіба ні?
Я спробував уявити картину. Еріку, яка дзвонить у двері, потім відступає на кілька кроків, щоб її побачили з вікна.
— Так все й повинно було відбуватися, — визнав я.
— Отож! — Карла аж загорілася. — Він бачить її і імпровізує маленьку виставу. Якщо в нього міцні нерви й твереза голова, то, звісно, все так і могло бути, але чи не простіше було пустити їй кулю в чоло, щойно вона стала на порозі? Людині, спроможній на холоднокровне вбивство трьох людей, завиграшки пристрелити ще одну!
Ситуація вимальовувалася такою очевидною, аж мені соромно стало, що я сам до цього не додумався. Тому я полегшено зітхнув, коли двері в кабінет відчинилися.
— Сюнне! — вигукнула Карла, зриваючись зі стільця. — Ти повернулася!
Жінки обійнялися, щасливі від зустрічі.
— Співчуваю, — промовила Карла. — Мені, мабуть, годилося приїхати на похорон.
— Пусте, — махнула рукою Сюнне. — Ти ж моєї матері навіть ніколи не бачила, правда?
— Ні, не бачила, та все ж…
— Облиш, не картай себе. Мікаель був там представником від контори, — сказала Сюнне. — А ти маєш гарний вигляд, Карло! Мені подобається твоя зачіска. Тепер ти трохи більше схожа на адвокатесу, не втративши, однак, своєї сутності.
Я мав би помітити, що Карла підстриглася, подумав я. І волосся пофарбувала? У цьому я не був певний.
— Про що ви говорили? — запитала Сюнне. — Я не хотіла вам заважати.
— Усе гаразд, ми вже, по суті, закінчили, — мовила Карла.
— Як воно, повернутися до праці? — запитав я, коли ми залишилися удвох.
— Приємно… Здається, усі раді мене бачити.
— І я — теж! Без тебе все не так!
Сюнне уважно подивилася на мене.
— Те, що сталося між… — почала вона.
— Так?
— Я подумала, що нам треба… як це сказати… ми мусимо розставити крапки над «і».
— Не бійся, я тобі не докучатиму, — поквапився я запевнити Сюнне.
— І що це означає?
Її дратівливий тон спантеличив мене.
— Ну… лише те, що я небагато маю надії… ти знаєш… Ми й далі можемо залишатися друзями. Тільки це й хотів сказати.
— То ти вважаєш, що все було помилкою, яку якнайскоріше треба викреслити з життя?