— Де?
— У Берґені. Я намагалася додзвонитися до Ельдара, хоч він заборонив мені дзвонити, але його телефон вимкнений.
— І чого ви хочете від мене?
— Я не знаю!
Сіґне знову заридала.
— Я зараз спробую щось з’ясувати й зателефоную вам, — пообіцяв я.
Ґюннара Маркюссена на роботі не було. Мій давній друг у поліції, Карл Петер, якого зазвичай називають Сонцесяйним, взяв слухавку, але помочі від нього я не діждався.
— Про що б ти не питав, відповідь — ні, — сказав він, я ще й слова не встиг вимовити.
— Та я лише…
— Я на Тенерифе, Мікаелю! До побачення! — відрізав він і відімкнувся.
Я сидів, розгублено витріщаючись на мовчазний телефон.
— Бідолашна жінка, — промовила Сюнне. — Мусить же хтось знати, жива її донька чи ні.
— Поліція мовчатиме до ідентифікації тіла, та, можливо…
Інґар Моркен був судово-медичним експертом. Я десь читав, що він провів розтини понад десяти тисяч тіл. Ми кілька разів перетиналися у суді, він — як свідок-експерт, я — у ролі адвоката. Але Інґар Моркен не тому погодився на зустріч зі мною у морзі так пізно, після нормального робочого дня. Кілька років тому поліція під час однієї облави арештувала його сина з не надто великою кількістю екстазі, однак для самого хлопця і для його батьків справа виявилася серйозною. На щастя, поліція спрацювала мляво, і я зумів добитися його оправдання у суді. Інґар Моркен не забув моєї послуги й недовго вагався, погодився на зустріч у морзі.
Та все ж, супроводжуючи мене коридорами, трохи нервував.
— Ти ж розумієш, Бренне, що це проти правил?
— Розумію. Я лише гляну. Ніхто й не дізнається.
Інґар Моркен зупинився перед важкими сталевими дверима, відчинив їх і першим увійшов у відносно просторе приміщення. Там було доволі холодно, я аж пересмикнувся. Попри монотонний гул вентиляції, я все ж, здавалося, вловлював нудкий, солодкавий запах тліну.
— Ось вона, — промовив Моркен, зупиняючись перед однією з шухляд і беручись за ручку.
— Зажди хвилинку, — попросив я. — У якому вона стані? Просто, щоб я був готовий.
— Я бачив і гірші трупи.
Це мало втішало, та я не встиг нічого сказати, як він потягнув за ручку, і з шафи виїхало тіло молодої жінки з темним волоссям і білою шкірою. Спершу я побачив шкіру на ступнях, побабчену, ніби після довгого купання, а тоді вже решту.
Це могла бути й Еріка. Будова тіла й вік підходили. Темне волосся — теж. Я трохи нахилився, щоб добре роздивитися.
За мить випростався, відступив на крок і видихнув повітря з легень.
— Достатньо побачив?
— Так!
Розділ 58
Хоч який був утомлений, я крутився і ніяк не міг заснути. А коли нарешті, ближче до світанку, заснув, мене мучили якісь невиразні, сумбурні кошмари. Жінка в морзі обернулася Сюнне, а потім знову Ерікою Гансен. Я намагався не дивитися на її ступні, пам’ятав, яку нудоту нагнала на мене розм’якла від води шкіра, але не міг відвести від них очей. На моє полегшення, у сні жінка мала на ногах черевики, коричневі чоловічі черевики, які надавали комізму голому тілу.
Я прокинувся від власного плачу, не знаю, чому плакав. Мертва жінка в морзі не була Ерікою Гансен. Цілком незнайома мені, і, хоч вона й була чиєюсь донькою або коханою, я не мав підстав її оплакувати.
Тривалий душ і три горнятка чорної кави трохи допомогли, але день так і не просвітлів, мені й далі хотілось заховатися від світу в затишну мушлю. Страшний сон не відпускав, тримався у пам’яті, як післясмак від поганого вина в роті. Перед очима раз у раз зринало голе тіло, взуте в чоловічі черевики, — відчуття, мовби я поглумився з мертвої.
Коли врешті вийшов з дому, було так пізно, що я вирішив взяти авто. Вервиці автомобілів в’яло повзли через центр, то зупиняючись, то знову рушаючи. Я вже подумав, що десь попереду сталася дорожня пригода, але, діставшись таки Торґе, побачив, що затор спричинили туристичні автобуси, які прямували до фунікулера Фльойбанен; їх було надто багато, і вони не вміщалися у вузькі вулички міста.
Коли повертав перед набережною Брюґґен, перші поодинокі краплини впали на вітрове скло. Я глянув на небо. Паволока хмар спустилася аж до Скансена, і я мимоволі відчув зловтіху від думки, що всім цим юрбам туристів доведеться вдовольнятися фотографуванням одне одного, а не чудової панорами з вершини Фльоєна.
Злива почалася, коли я ставив авто на стоянку. Я притьмом перебіг паркувальний майданчик, заскочив у двері психіатричної клініки й почав довгу, нудну процедуру, яку вже добре знав, та однаково сердився від нетерплячки.