Я уявив собі Ельдара Нурайде в автомобілі з Сігне Гансен, її задерту спідницю, його спущені штани і… його фіаско. Ніякі пояснення і запевнення нічим не допоможуть. Може, сором від сексуальної поразки збудив у ньому лють і бажання вбивати? Цілком імовірно, подумав я. Ельдар Нурайде носив свою маскулінність, як прапор. Такій людині важко змиритися, що образ «мачо» розвалився.
Я зайшов у кабінет до Карли, дуже хотілося з кимось поговорити.
— Може, ти й маєш рацію, — сказала Карла, терпляче мене вислухавши. — Звісно, якщо Сігне Гансен каже правду.
— А чому б їй брехати?
Карла здвигнула плечима.
— Я маю домовленість з клієнтом за годину. Мені ще треба встигнути залагодити справи, Мікаелю.
Я рушив на пошуки Сюнне. Виявилося, що вона забігала на роботу після судового засідання, але вже пішла додому.
— У неї, бідолашки, такий стомлений вигляд, — сказала пані Сьоренсен. — Пригадую, як померла моя мама. Я аж за кілька місяців оговталася.
Я пробурмотів щось доречне в таких випадках і зачинився у своєму кабінеті. Сюнне могла б хоч зазирнути до мене перед відходом. Після нашої недоговореної розмови кілька днів тому, мені здалося, ніби вона мене виминає.
Робочий день непомітно підійшов до кінця. Рідше грюкали двері кабінетів і деренчали телефони, стишилися сміх і суперечки, аж доки я залишився в тиші зовсім сам.
Слова Карли застрягли в мені й не відпускали. А могла ж і, справді, в Сіґне Гансен бути причина мені збрехати. Вони ж могли бути спільниками, Сіґне й Ельдар Нурайде. Двоє коханців, які запланували помсту. Божевілля, але можливо! Карла якось сказала, що Сіґне мала найсильніший з-поміж усіх мотив. Мій контраргумент базувався на тому, що Еріка впізнала б рідну матір, хай би скільки крові та намазюкала на обличчя. І все ж вона могла бути співучасницею вбивства.
Я уже простягнув руку до мобільного, зателефонувати Маркюссенові, але зрозумів, що це ні до чого не приведе. Я перекинув м’яч на поле поліції, зробив усе, що міг. Час додому…
Садова хвіртка скрипнула, як завжди. Я подумав, що треба вже нарешті змастити завіси. Ця думка зринала в моїй голові тисячі разів — мимовільна рефлексія, яка ніколи не доводить до дії. Так само я часто думав про заміну двох тріснутих камінних плит на стежці, але не сьогодні, бо було надто темно. Раптом до мене дійшло, що не світиться ліхтар над вхідними дверима. Ну, замінити лампочку простіше, під силу навіть мені.
З пітьми за гаражем вихопилася чиясь тінь…
Розділ 62
Карла роззирнулася і здригнулася. У льоху було тісно, над головою нависала низька стеля. Колись тут ув’язнювали людей, може, навіть катували. Думка зайнятися сексом у справжньому тюремному льоху видалася спершу спокусливою, але, як виявилося, тут нічогісінько не пробуджувало сексуального потягу. Старі мури, старе горе…
— Ліпше ходімо нагору, — тихо промовив Конрад, мабуть, помітивши її реакцію. — Я, правду кажучи, зовсім не це хотів тобі показати.
Він нечутними, легкими кроками піднімався гвинтовими сходами — був у добрій фізичній формі. Ліпшій, ніж вона. Карла йшла слідом, вражена дивовижною спорудою з різнорівневими поверхами, сходами, які раптом закінчувалися там, де закінчуватися не мали б, і знову з’являлися у найнесподіваніших місцях.
Останній поверх був великим, просторим приміщенням зі сходами в дальньому кінці. Сходи закінчувалися угорі низькими дверима з табличкою «Вхід заборонено, ведуться ремонтні роботи». Конрад проігнорував заборону, відчинив двері. Він подав Карлі руку й вивів її під сутінне небо, до вузького, приблизно метр завширшки карнизу між похилим дахом і бруствером, який оперізував усю фортецю.
— Як тобі? — запитав він.
Від цього місця до даху Гоконгаллена було по прямій не далі, як п’ятдесят метрів. Над характерними фортечними фронтонами нависало пурпурове, а місцями бузкове небо. Вона обернулася обличчям до міста, побачила чорні силуети щогл на вітрильнику «Радник Лемкуль», візерунчасте мереживо вантів і фалів, які їх підтримували. Неонові світла віддзеркалювалися у блискучій воді гавані. З ресторанних терас уздовж Брюґґена приглушено долинала музика, жіночі верески, чоловічі реготи.
— Фантастично, — мовила Карла. — Мов таємнича оркестрова яма реальності. Ми бачимо все, але ніхто не здогадується про нашу тут присутність.