Райнер, який вважає себе одним-єдиним другом Софі (через те він і обійняв її), нишпорить в одязі жертви в пошуках портмоне, знаходить його не відразу (але все ж дістає його). Тоді завдає чоловікові, який вже майже не обороняється, удар коліном у живіт, у відповідь на що жертва булькоче і випускає з рога цівку слизу. Крови не видно, бо надто темно.
— Брутальність щодо беззахисного зайва, — каже Софі і вчіплюється у волосся жертви, яка валяється на землі, аж розлітаються пасма.
— Якраз зайве — найкраще, — каже Райнер, який воліє битися ще. Ми так домовлялися. Принцип полягає саме у зайвому.
— Як на мене, то краще необхідне, — каже Ганс, по-особливому полюбляючи гроші, і придивляється до портмоне.
— Гроші не важливі, — плює на портмоне Райнер. — Як гадаєш, тут сотнями чи тисячами?
— Наш принцип полягає не в грошах, — спалахує Софі, у батьків якої їх без ліку, а вона біситься від достатку.
Ганс, з якого вусібіч летить піт, продовжує лупцювати жертву, як бездушна машина, що вбиває душу і в інших.
Брату і сестрі він здається саме таким: машиною. Весь час Анна вважала, що ця машина гарна, Софі теж скоро так буде вважати. Тут, можливо, посіяне зерно незгоди. Гансові кулаки б'ють, як ковадла, злітаючи вгору, щоб набрати нового розмаху. Ой, — тихо стогне жертва, майже не маючи для цього сил. І: — Поліція! Але ніхто не чує. Цей погук спонукає Анну засадити ногою чоловікові в яйця, позаяк вона в принципі налаштована проти поліції, як усі анархісти. Чоловік злякано втихає, згинається навпіл і погойдується, доки остаточно не завмирає. Гроші й так вже в них.
Анна відриває Ганса, який знавісніло молотить кулаками, від прокуриста і тягне його геть. Власне, вже чути кроки перехожих. Що тут можна робити в цю пізню годину? Котрогось дня з ними станеться достоту те саме.
З горлянок гімназистів і робітника виривається хрипле дихання, коли вони щодуху мчать і звертають на Йоганнес-ґассе, минаючи Віденську консерваторію, звідки назустріч їм вириваються сплески духових і смичкових інструментів (і де Анна навчається грі на фортепіано), і з шумом проносяться повз них. Там саме час оркестрових репетицій, їх завжди проводять у пізню пору, щоб грати в оркестрі могли і ті, хто працює.
— Зараз найкраще повернути на Кертнерштрассе, де повно люду, — пихтить Софі, — щоб розчинитися в нічному натовпі (там і справді людно). — Ми не зможемо розчинитися в жодому натовпі, бо випираємо з маси, хоч би де були (Анна). — Нам не потрібно ховатися, слід діяти відкрито, бо цим самим ми виявляємо нашу відданість принципам застосування насильства до будь-кого без винятку (Райнер). — Ти йолоп (Ганс).
Анна більше нічого не каже, а лише замислено злизує з правої, ударної руки піт і кров жертви, за що Райнер удостоює її схвальним поглядом, від чого Софі трохи гидко, а Ганс б'є її по пальцях. — Порося ти.
Анну тіпає від злости, яка, мабугь, коріниться в конфлікті поколінь, і найбільше їй хочеться розтрощити освітлені вітрини крамниць на розкішному віденському бульварі. їй страшенно хотілося б мати все, що виставлено у тих вітринах, але ж кишенькових грошей на це не вистачить. Тому доводиться підробляти в такий спосіб. Вона шаленіс від заздрощів, коли бачить, що в однокласниці новий костюм з білою блузкою або нові туфлі на шпильці. На це вона каже ось що: — Мені хочеться блювати, коли бачу цих вичепурених дівуль. Вони в тих своїх тупих лахах, такі обмежені і геть без мізків. Натомість вона ходить лише в зашмуль-ганих джинсах і чоловічих пуловерах, що на кілька розмірів більші, щоб її внутрішня настанова мала зовнішній вияв. Психіатр, до якого їй доводиться навідуватися через періодичне оніміння (настас і зникає безслідно), запитує її завжди таке: — Скажи-но, дитино моя, чому ти не вдягнешся ліпше і не зробиш зачіски, ти ж, в принципі, мила дівчина і мала б ходити до школи танців? Поглянь на себе, від твого вигляду стане моторошно будь-якому парубкові.
Анні, своєю чергою, моторошно від усього.
Пусте. З-поміж людей в доброму гуморі, які шукають тут нічних розваг1 і найчастіше не знаходять їх, позаяк це місто не годиться для розваг, ці чотири юні занехаяні постаті різко вирізняються. Зазвичай юнацтву властива свіжість, але не цьому. Якщо вони свідомо відкидають свіжість, нічого не вдієш. Розваг більше не шукають, бо їх вони вже мали. Аби не впадати у вічі, вони змінюють біг на удавано безтурботний крок. Райнер чіпляє під руку Софі, яка намагається поправити зачіску, зазираючи у темні вітрини ліворуч і праворуч. Вона справляє враження ще зовсім незайманої, такою вона і є, завжди виглядає так, наче постійно носить білі рукавички. Чоловіка це збуджує, однак ніколи не задовольняє. Через те доводиться вигадувати такі от наскоки, бо Софі декого не задовольняє. Втім, є ще багато інших причин. По суті, Райнер — мізки зграї, Ганс — її руки, Софі — така собі вуасристка, Анна ж гнівається на все людство, іцо кепсько, бо гнів затуманює очі і закриває доступ. Щоправда, гарні речі, які існують, і без того для Анни малодоступні, бо їх треба купувати за гроші. Анні невдогад, що внутрішню гідність за гроші не купиш, на жаль, ця гідність якраз всередині, і ніхто її не бачить. Анні хочеться і зовнішньої, однак в цьому вона не зізнається.