— Людей не можна бити з ненависти, це слід робити без жодних на те причин, це мас бути самоціллю, — повчає її брат Райнер.
— Головне те, іцо я б'ю, а з ненавистю чи без — байдуже (Анна).
— До тебе нічогісінько не дійшло, — каже Райнер зверхньо.
— От лайио (Ганс). — Цим непристойним виразом він хоче сказати, що порвав сорочку. — Стара знову зчинить бучу.
— Зараз поділимо все в темному підворітті, — каже Анна, — завт ра ж купиш собі нову.
Райнер ненавидить своїх батьків, але й боїться їх. Вони його породили і тепер утримують, в 'той час як він розважається поетичним мистецтвом. — Страх породжує ненависть (Анна, яка в питанні ненависти могла б здобути вчений ступінь), якщо нічого не боятися, тоді нема чого ненавидіти, настає сіра байдужість. Тоді вже краще зразу вмерти. Обивателю ця ненависть невідома. Без сильних почуттів ми перетворилися б на бездушні предмети або взагалі померли, що й відбувається достатньо рано. Я люблю мистецтво в більшості його виявах.
— У мене ні до чого немає ненависти, — каже Софі, — бо не знаходжу в своєму житті нічого, тцо варто було б ненавидіти.
— Сдипе відчуття, яке в тебе є, — твоя любов до мене, — каже Райнер. — Коли ми обоє встромляємо пальці в очі жертви, ми пов'язані одне з одним міцніше, ніж були б пов'язані в шлюбі. Взагалі ми проти шлюбу.
— Мені час іти, — каже Софі, — якій завжди час кудись іти.
— Ти не можеш зараз залишити мене самого, тому що саме тепер мені потрібен хтось, кому я можу все пояснити, — каже? Райнер.
— У тебе ж є ще двоє інших, — додає Софі, — яку не розчулив цей випад, — поясниш усе їм. Мені треба додому.
— А твоя частка?
— Віддаси завтра в школі.
Ганс уже тягне кігті до грошей, слинява нитка в кутику рота тонко натякає на його жадібність.
— Зачекай, зараз, — зупиняє його Райнер.
— Тобі личить бити когось, — піддобрюється Анна до юного робітника, погладжуючи його біцепси; мати ніколи його так не погладить, їй таке й на гадку не спало б. Цей рух сповнений двозначносте, через що він стас чимось більшим за те, чим здається.
— Ти мені подобаєшся (Анна до Ганса).
— Ну, бувайте (Ганс до Райнера й Анни). До завтра.
Коли напруга спадає, близнюки прямують додому у
восьмий район, де мешкають багато дрібних бюргерів, головно службовці і пенсіонери. Ці двоє теж належать до дрібних бюргерів, як недогризок належить яблукові, і почуваються вони тут як удома. Тут вони справді вдома і вже піднімаються сходами похмурого житлового будинку, нічого не торкаючись, щоб не набратися убозтва. Тепер вони дісталися вершини, що на п'ятому поверсі. Кінцева станція. Разом з незатишним домом їх зустрічає знемога, знехотя відчиняє двері напруженню, бо в нього сьогодні ще є свої плани, для яких брат і сестра не потрібні. Брат і сестра знову поринають у свою повсякденність і зачиняють за собою двері.
Ось і квартира, а ось і батьки. У проміжках між розбійними нападами тут панує монотонна тиша. Діти невловимо вислизають з ролі дітей і входя ть у роль дорослих зі своїми обов’язками. 1 обидвоє не виконують цих обов'язків.
Довкола жалюгідної і старої квартири громадиться стара імперська столиця незліченними комунальними квартирами. Гидкий, миршавий люд, частенько старигани, сновигають по них і носять до вбиралень і водогінних кранів у коридорі свої горшки і глечики то туди, то назад. З цього безперервного руху не виникає нічого продуктивного.
Серед усього цього інколи проб’ється геній, адже нерідко бруд слугує йому сприятливим грунтом, а божевілля — його межа, і він будь-якою ціною воліє вирватися з бруду, уникнути ж божевілля йому вдасться пе завжди. Вітковскі не здогадуються, що й у їхньому смороді вже підріс геній: Райнер. Він уже до пояса вибрався з домашнього слизу і саме готується витягти ногу і пробно ступити нею, але щоразу провалюється, як ув'язлий в болоті носоріг. Якось він бачив таке у фільмі «Пустеля живе». Голова, в якій поселився непоказний хробак його літературного таланту, у всякому разі вже нагорі і спозирас на купи затхлої, старої білизни, пошарпаних меблів, подертих газет, потріпаних книжок, нагромадження коробок з-під прального порошку, на сотейники з пригаром і пліснявою та сотейники з пригаром і без плісняви, чайні чашки, покриті гидким нальотом, хлібні крихти, огризки олівців, порошинки з Гумки, розгадані кросворди, зашкарублі шкарпетки, — і нічого не помічає, мимоволі потрапляючи зором у царство мистецтва, яке відкривається лиш тому, кому пощастить.