«Егеж, бо мене йому треба було! А так, то звав би мене християнським псом, як iнша уся та погань татарська… чого вони нас зачiпають? Хiба ми їм заважаємо? Нi, нi, ми ще стрiнемось!..»
Павлусь погрозив до вiкна кулаком.
В тiй хвилинi його прикликали до Девлет-гiрея. По дорозi стрiнув Ганну, її теж туди вели.
Стали обоє перед ханом, що держав сина за руку, наче б лякався, щоб його знову не забрали.
– Ви сказали правду, тепер я хочу додержати моє слово, нагородити вас. Чого бажаєте? Коли хочете, оставайтеся з нами. Приймiть нашу вiру, я вас за своїх дiтей прийму.
– Спасибi тобi, могутнiй пане. Нiчого не бажаємо, лиш волi… Пусти нас…
– Хiба вам зле в мене?
– Нам тут добре, та за Україною нам сумно… Хочемо своїх бачити…
– Хай буде по-вашому! Їдьте додому, та не тепер, аж весною. Кого зимовий степ обiйме, тому й не жити бiльше. Будьте ще моїми гостями.
– Та звели, пане, пописати нам грамоти, щоб нас по дорозi татари не чiпали.
– Авжеж, дiстанете грамоти й охорону, поки до своїх не доїдете.
– Тепер, коли ти свобiдний, подай менi руку, мiй друже! – сказав Мустафа, простягаючи руку до Павлуся. – Менi вже розказували, який ти славний козак… Та одне скажи менi: яким чином бачила твоя сестра, як мене полонили, коли вона була в обозi?
– Ось я це й хотiв сказати, – говорить Павлусь. – Тепер признаюся, що я збрехав. То я все бачив, а навмисне сказав на сестру, щоб ти її казав шукати. Без цього не бачити б менi її бiльше.
– Та й хитрун бо з тебе, синку, хитрун! – каже мiрза, всмiхаючись. – Ну, я тобi це вибачу, подай менi свою руку!
В тiй хвилинi Павлусь пригадав собi щось. Вiд того пригаду вiн почервонiв увесь, як буряк. Йому соромно стало, що це забув, що мав тепер сказати. Взяв це за великий грiх.
– Вельможний Девлет-гiрею! Коли ти показав менi стiльки ласки… то я ще про одне тебе прошу, не вiдмов менi цього.
– Хоч би ти сьогоднi просив половину мого майна, й цього тобi не вiдмовлю.
– Нi, майна я не хочу, а лиш ось що прошу: у Сулеймана-ефендiя живе невiльник Остап Швидкий, українець, земляк мiй… Викупи його i подаруй менi.
– Хiба вiн тобi родич?
– Нi, лиш земляк. Та вiн менi був рiдним батьком, як я в неволю дiстався. Вiн завивав менi рани, як мене били нагаями. Я поклявся вiддячитись йому. Хочу йому свободу випросити.
– Добре в тебе серце, мiй хлопче! – сказав Девлет-гiрей. – Остап Швидкий, невiльник, вернеться з тобою в Україну.
Девлет-гiрей велiв написати грамоту i послав гiнця в Коджамбак.
Павлусевi потекли сльози з очей.
Вiн забув про всi злиднi, про всю злiсть до татар. Простив їм усе вiдразу…