– Мурашки, ховайте подушки, татари йдуть…
– Не викликуй чорта з пекла! – гукнув дiд Андрiй.
Та хлопцi на це не зважали, а ганяли далi. Один хлопець пiймав Ганю за плече та так сiпнув, що дiвчина впала на землю. В цiй хвилинi прискочив до нього Павлусь i схопив за в'язи.
– Як ти смiєш? Це моя сестра…
Цей обернувся i вхопив Павлуся теж.
Стали борикатися.
Павлусiв противник був старший i дужчий. Вiн ухопив Павлуся пiвперек i тиснув цупко руками. Оба червонi, мов буряки, стали змагатися. Зараз обступили їх iншi i придивлялися, хто кого переможе, хоч усiм здавалося, що Павлусь не дасть ради.
Та воно не так сталося. Павлусь пiднiс вгору свого противника та, як лише цей вiдстав вiд землi, розмахнув ним i кинув на землю.
Тому стало соромно i лежачи ще, вiн став Павлуся бити кулаками…
– Гов! Пiвнi! – гукнув якийсь парубок i вмить розiрвав воюючих… – Досить з вас, обидва ви славнi козаки будете…
Хлопцiв наче б водою обiлляв…
– Не зачiпай Ганi, – говорив Павлусь, – нiхто не смiє її торкнути, а то поб'ю…
– Хiба ж вона мальована? Чого лiзе до гурту таке «не чiпай мене»…
– Павлусю, ходи сюди! – закликав дiд Андрiй. – Воно гарно, що ти за сестрою так обстоюєш, та бач, вiн це невмисно, а випадком… ну досить… спати час…
I всi стали розходитися до дому. Тепер залунала пiсня по цiлому селi мiж хатами. Нiкому не хотiлося розставатись iз таким напрочуд гарним українським вечором…
Гомiн почав стихати. Де-не-де мекала вiвця. Вiд степу долiтали гомони дикої птицi. Дiд Андрiй, повечерявши з сiм'єю, сидiв ще довгенько на призьбi, покурюючи люльку. Вiн поглядав на зорi, мiркуючи, яка буде погода. Надходив час сiнокосiв, людям треба було погоди.
Вiдтак зняв шапку i почав пiвголосом молитися.
Серед молитви почував якийсь внутрiшнiй неспокiй, наче б чогось тривожився. Вiдмовляючи акафиста, якого знав на пам'ять, вiн пiшов поглянути, чи вартовий бiля ворiт не спить.
Вартовий, загорнувшись кожухом, похожав з рушницею бiля ворiт, муркотячи якусь пiсню пiд носом.
– Спiваєш, Филимоне? – заговорив дiд здалека. Вiн знав, що так то не конче безпечно зближатися до вартового.
– Не спiваю, а пiдспiвую, бо дуже мене сон бере, аби часом не заснути…
– А не чути нiчого?
– А хiба що? Тихо, як в усi… Що воно таке мало б бути чутно?
– Менi чогось лячно, наче б де-небудь недалечке вовкулака блукав.
– Ет! Який там вовкулака! Вам би, дiду, спати пора…
– Здоров будь, Филимоне!
– Здоров, дiду!
Дiд Андрiй завернув у село, розпочинаючи акафиста далi вiд того кондака, на якiм зупинився, розмовляючи з козаком.
Йому було соромно, що без причини тривожиться. Вже не йшов на другi ворота, а простував до хати
В цiй хвилинi пролетiв над сивою головою лилик i легенько зачепив його по головi крилом. А може лиш вiтрець вiд крила повiяв. Та вiд цього дiд аж на бiк вiдскочив.
«Господи, що менi сталося?» заговорив сам до себе… «Хiба ж менi вже смерть у вiчi заглянула? Чого я так лякаюся? Не в такiй небезпецi бував, та не лякався, а ось i лилик настрашив…»
Неждано серед тихої ночi залунав церковний дзвiн на тривогу. «Тьфу на тебе! Господи, Спасо, помилуй!..»
Дiд Андрiй, що лиш задрiмав, зараз же схопився й поглянув у вiконце. Вдарила заграва з другого боку майдану. Пожежа! – подумав.
– А нуте, дiтки, вставайте! – гукав дiд, – в селi пожежа.
Усi посхоплювалися вiдразу. Дiд вибiг на двiр. Тут вже гамiр i крики. Вiн розглянувся. Пожежа розгорiлася на всiх чотирьох сторонах села…
Дiд змiркував вiдразу, що це не випадок, а пiдпал… Це напевно татари.
Вiн скочив у хату i вхопив довгий спис у руку.
– Степане! Зброю бери! В селi татари!
Дiти стали плакати, а дiд вибiг прожогом з хати…
На дворi стало ясно вiд пожежi. Цiле село прокинулось. Люди з криком, галасом та зойком стали рятувати свою мiзерiю. Виганяли товар iз стайнi та виносили з хат своє майно.
Про рятунок горючих хат не було що й думати. Не було чим гасити, а солом'янi дахи, висушенi сонцем, займалися один по однiм.
У селi стало, мов у пеклi.
Товар ревiв, вiвцi мекали та вертались до горючих повiток, конi бiгали, мов скаженi, по майданi та перевертали людей, наляканi птицi кружляли в округ полум'я. Дiти плакали, жiнки голосили, козаки накликували, та нiхто нiкого не слухав. Кожен робив, як знав, а дехто таки не знав, що йому робити, i стояв без дiла.
Але татари не показувалися…
В таку скрутну хвилину люди лише знають виносити з хати що пiд руку попаде, i бiльше нiчого.
Судаки найскорше повставали, та й ще не велiли повиносити усього добра з хати й комори. Увихалися всi, аж попрiли…
– Аллах! Аллах! – залунало з обох бокiв, де були ворота. Цей крик був такий могутнiй i дикий, що приглушив усi крики та зойки в селi. Та не те, що приглушив, але вiд того чортового крику все в селi притихло. Лиш трiскiт горючих хат та лускiт падаючих покрiвель i стель було чути. Все, наче б зачароване, замовкло. Навiть товар занiмiв. Кожний стояв, мов закаменiлий, i не знав, що робити.
– Зброю бери, чого став? – гукнув якийсь голос.
I знову всi заворушилися, як мурашки. Кожний хапав, що пiд руку попало, i ладився до оборони.
У цiй хвилинi з обох бокiв на майдан сунула чорна валка, збита в купу. Здавалося, що якась чорна, як нiч, хмара впала на землю i суне лавою з двох бокiв у село. А з тої хмари безупинно лунав чортячий крик. Аллах, аллах! Почулось декiлька пострiлiв з рушниць, та це їх не спинило. Татари вже були на майданi. Тепер можна їх було при свiтлi пожежi розпiзнати. Вони розбiглися й почали ловити людей.
Дехто був так наляканий, що давався без опору в'язати. Iншi оборонялися, хто чим мiг.
Дiд Андрiй iз Степаном стали зi списами в руках перед хатою, яка ще не зайнялася. За ними на призьбi сидiли наляканi дiти, притулившись одне до одного. Палажка поралась ще в хатi. Павлусевi приходило на гадку забрати Ганю, скочити в город та сховатися в бур'ян. Та йому здавалося, що за плечима тата й дiда безпечнiше. Дрижачи iз страху, вiн голубив i заспокоював сестру.
Якийсь татарин розiгнався до них, висунувся довгий спис, наче гадючий язик, i татарин злетiв з коня. Перед ним лежало вже декiлька татарських трупiв… Та в цiй хвилинi, наче шулiка на курча, впав татарський аркан на голову Степана i повалив його на землю. Дiд Андрiй нахилився розмотати сина, та в тiй хвилинi татарська шабля розчерепила йому голову… Оборона пропала. Дiти закричали в один голос i задеревiли.
Татари позлазили з коней i зв'язали Степана. Один вхопив налякану на смерть дiвчину. Її вчепився з усiєї сили Павлусь. Татарин тягнув їх обох.
Павлусь у розпуцi схопив татарина зубами за руку i вкусив так, що татарин аж засичав з болю. Вiн пустив Ганю i вдарив з усiєї сили Павлуся кулаком по головi. Павлусь втратив пам'ять i впав на землю. Ганя кинулась прожогом у хату. Другий татарин зловив її за довгу косу i почав тягнути до себе.
Тепер стала на порозi Палажка.
В однiй спiдницi, простоволоса, виглядала страшно. Очi набiгли кров'ю з лютости й розпуки. В руках держала сокиру.
Заки татарин успiв зв'язати Ганю, Палажка кинулась, мов ранена левиця, й розрубала йому голову. Вiдтак скочила перед дитину i, закриваючи її своїм тiлом, рубала сокирою на всi боки.
Татари нерадо вбивали жiнок. То була для них найкраща добича. Один зайшов з боку i вирвав їй сокиру з рук.
Тодi Палажка стала оборонятися кулаками, мов довбнями, i зубами. Не могли її перемогти, бо коли бачила, як її Ганю взяв татарин на руки i понiс, зомлiлу, вона, мов несамовита, кусала й била кулаками та розкидала татар, мов околоти.
Татарин добув ножа i штовхнув їй у груди. Кров жбухнула далеко, Палажка застогнала й повалилася мертва…
В цiй хвилинi Павлусь розплющив очi й побачив трупа матерi. Тепер вже нiкому його боронити, i вiн полiз поза хату i сховався в бур'яни.
Звiдси мiг бачити все, що тодi дiялося.
Не багато було таких, що оборонилося. Татари порiзали або пов'язали всiх, що були на майданi, а тепер уганялися за дiвчатами, ловили їх, в'язали й тягнули в одне мiсце коло церкви. Iншi кинулися зганяти товар, ловити коней та грабувати. Павлусь бачив, як татарин витягнув панотця за бороду i таки пiд церквою вiдрубав йому голову. Iншi татари почали витягати козацькi вози, запрягали воли та вантажили награбоване добро.