— Дайте мені маленьку викрутку, — за годину попросив він.
Ніхто не зреагував. Баб стояв спиною до пустелі, схрестивши руки, й роздивлявся свою землю. Зандер сидів неподалік у машині, чекаючи, коли скажуть спробувати ввімкнути рацію.
— Бабе! Оту викрутку.
— Вибач, — Баб передав йому викрутку. — Просто замислився.
— Про що? — скривився Нейтан, бо вітер жбурнув йому в обличчя трохи сміття.
— Слід було зразу туди поїхати.
— Ти про що, приятелю? — випростався Нейтан.
Баб підняв камінець, покрутив його в руках і скинув з гори. Той довго котився вниз: на шляху не було перешкод. Леманова гора не надто крута, але достатньо висока, щоб з неї відкривався гарний краєвид. Пасовиська відблискували червоними й зеленими барвами, а вдалині виднілися тіні: це поодинокі стада худоби перебрідали з місця на місце. Звідси вони були крихітні. З другого боку, на заході, все стояло непорушно. Пустеля з її ідеальними піщаними брижами здавалася предковічною і незайманою. Нейтан так часто і з таких різних ракурсів бачив цей краєвид, що іноді навіть не звертав на нього уваги, але часом, за відповідного освітлення, картина заворожувала.
— Не слід було мені так довго чекати на Кема. Бозна-скільки часу я просидів тут, нагорі, в машині, — примружився Баб удалечінь. Там не було майже ніякого руху, тільки подеколи промайне тінь. — Не знаю чому. Звідси ж видно, що ніхто в біса не їде.
Нейтан знав, що це щира правда. Машину, яка рухається, звідси важко не помітити.
— Ти ні в чому не винен, приятелю, — нарешті промовив Нейтан. — Він міг десь зупинитися. Або їхати не з того боку.
— Так, можливо. Але навіть коли не бачиш, іноді начебто відчуваєш, правда? — сказав Баб. — Коли хтось є поблизу?
Нейтан кивнув. Іноді. Начебто.
— Ага, ну, і я не відчував ні дідька. Якби я зразу виїхав, до темряви повернувся на трасу, може, зміг би здійняти тривогу раніше. Тоді, може, не було б запізно, — опустив очі Баб. Зандер, якому нічого не було чутно, спостерігав за ними з машини.
— Я б теж чекав, — нарешті промовив Нейтан.
— Справді? — звів на цих словах погляд Баб.
— Ага, — підтвердив він, і це була правда. — Ви домовилися зустрітися тут, ти чекав саме тут. Нічого в цьому поганого немає.
Баб відповів не одразу.
— Я злився на нього. Ось чому я так довго барився, — Баб не дивився Нейтанові в очі. — Я подумав, він застряг у піску або в нього колесо спустило. Вирішив, хай трохи попітніє на самоті.
— Чому?
— Через дурницю. Нема про що говорити, — зітхнув він. — Я подумував наступного року поїхати в Далстервіль. Відстрілювати кенгуру.
— Правда? — здивувався Нейтан. Йому навіть на думку не спадало, що Баб одного дня захоче виїхати з дому.
— Так, я думав поїхати. А чому ні? — почав захищатися Баб.
І справді нема причин не поїхати, подумалося Нейтанові. Для Баба відстріл кенгуру — непоганий варіант, а в Далстервілі це головна галузь, тож роботи не бракуватиме. Дорогою на схід Нейтан кілька разів проїздив через це маленьке містечко в австралійській глушині. Бачив перероблені пікапи, готові до нічної роботи: з прожекторами, з рушничними лафетами на дверцятах, щоб можна було стріляти з відчиненого вікна. В кузові — великі клітки з гаками, щоб вішати туші. У приймальному пункті на виїзді з містечка в’язанки кенгуру перетворювалися на гроші для мисливців, харчі для домашніх тварин і хутро для споживачів. Гарний заробіток.
— То ти поїдеш?
Баб похитав головою.
— Кем вважав, що це дурня. Сказав, що мені слід лишатися і братися до справ тут.
— То й що? Тобі не потрібен Кемів дозвіл.
— Але потрібні гроші. Ну, тобто готівка. Не все ж вкладено в довгострокові інвестиції в це кляте господарство. А мені слід купити обладнання й полагодити «ленд-крузер». Знайти собі житло і все таке, — Баб примружився проти сонця. Важко було витлумачити вираз його обличчя. — Я ж не просив більше, ніж належить мені. Хотів просто вивести трохи грошей — моїх грошей — з цього місця.
— Кемерон відмовився?
— Не прямо. Але хотів, щоб я спершу поміркував. А наступного року, мовляв, повернемося до цієї розмови. Якщо я матиму певність, що це правильний вибір.
— Розсудливо.
— А ти що скажеш про цю ідею? — щиро поцікавився Баб.
— Я? Не знаю, приятелю, — озвався Нейтан. Інтереси Кемерона й Баба не зовсім збігалися, але Кем, мабуть, мав рацію, пропонуючи Бабові поміркувати. — Залежить від обставин. Не варто квапитися. Ну, от я продав лише частину спадку, а все одно опинився в лайні.
— Так, мабуть.
Баб здавався пригніченим, і Нейтан відчув докори сумління. Якщо по щирості, з Баба б, напевно, вийшов дуже непоганий мисливець на кенгуру.
— Слухай, — мовив він, — але план непоганий.
— Ага, скажи про це Кемові...
Запала ніякова тиша, а потім Баб знизав плечима.
— А було б добре. Ніколи про таке не думав? Гроші з повітря.
— Ні, це не для мене.
— Кишка тонка?
— Щось типу того, — постарався сказати Нейтан якомога недбаліше. — Та й усе одно більше не маю дозволу.
— Стривай, — не повірив Баб. — У тебе нема більше дозволу на зброю?
— Ні.
— А чому?
— Строк дії вийшов.
— Ти в біса жартуєш, приятелю? Коли?
— Не знаю. Кілька місяців тому.
Взагалі-то вже понад шість. Торік, потому як померла його собака Келлі, в Нейтані щось почало змінюватися. Стів подзвонив йому з клініки та примусив пройти телефоном опитування щодо того, чому Нейтан отак почувається. Нейтан старався відповідати нейтрально, але після того або Гленн, або Стів випадково опинялися на його землі приблизно раз на два тижні.
Йому навіть було їх трохи шкода за те, що їм доводилося ото стільки їхати, щоб перевірити, як він, вигадуючи настільки жалюгідні підстави, що все ставало ясно. Отож коли прийшов час поновлювати дозвіл на зброю, Нейтан вирішив цього не робити — частково для того, щоб вони заспокоїлися, сказав він собі.
Він знав, що у них у шухляді точно є перелік людей, за якими слід наглядати, і розумів, що в тому переліку є і його прізвище. Може, в першій половині, а може, взагалі його очолює. Так чи так, а безпосередній доступ до зброї навряд чи був серед рекомендацій, і Нейтан бачив, що це їх нервує. Отож він здав зброю Стівові. Дверцята до сейфа, де зберігалася Нейтанова рушниця, були незамкнені й теліпалися, і подеколи, випадково опиняючись перед ними, він бачив лише порожню полицю.
Нейтан глянув на сина в машині.
— Слухай, не кажи Зандерові. Іноді він дуже дивно реагує.
Баб і досі витріщався на Нейтана, неначе той зізнався, що відрубав собі праву руку й десь загубив. Зандер помітив цей вираз обличчя і щось гукнув з машини. Але вітер заглушив його слова.
— Що таке, приятелю? — крикнув у відповідь Нейтан.
Дверцята машини відчинилися, й Зандер підійшов.
— Що сталося?
— Нічого. Ти як?
— Нормально. Слухай, а чому Дженна не сказала нічого мамі? — спитав Зандер тоном, який свідчив, що він уже годину обдумує це питання. — Коли вони разом поверталися додому?
Він здавався засмученим. Коли йому було п’ять, дядько Кем подарував йому поні на прізвисько Містер Лошатко. Поні приїхав у брилику з дірочками для вух, і Зандер аж порожевів від захвату. Ще багато місяців він дзвонив Кемові щотижня й переповідав байки про те, чим займається Містер Лошатко.
— Ага, — мовив Нейтан, — свого часу людям це теж було цікаво.
Дженна і Джекі лишалися вдвох у машині майже три години. Дженна мовчала зі зрозумілих причин, але і Джекі, певно, було не до розмов через утому й похмілля, наскільки пам’ятав Нейтан.
— Мама б їй допомогла.
— Хто завгодно їй би допоміг, приятелю. Ми ж не чудовиська.