— Лоїс! Я тебе питаю.
— Та я нічого. Це не має значення, — заледве чутно озвалася вона.
Ільза пригорнула її рукою.
— Усе гаразд, люба.
— Нехай розповість, Ільзо, — мовив Гарі.
— Вона не хоче.
— Секунду тому хотіла.
— Вона ще маленька, Гарі.
— Я хочу знати, що вона мала на увазі...
— Ільза має рацію, — вперше заговорила Ліз, відколи сіли за стіл. Нейтан бачив сліди, що вона знову плакала. За останні дні вона схудла, а шкіра на обличчі обвисла. — Ти її лякаєш, Гарі.
Ло сиділа непорушно, не відриваючи очей від столу, а відтак знову взяла олівець і продовжила малювати.
— Тато не повернувся, бо засмутився, — промовила Ло до свого аркуша. — Через усі ті речі, які позникали.
За столом усі гучно видихнули з полегшенням.
— О Господи, знову це. Не переймайся, Ло, — взяла Ільза доньчину вільну руку та стисла між двох своїх долонь. Побачила збентеження на обличчях Нейтана і Зандера. — Ло якийсь час побоювалася, що у нас був злодій...
— Він і є! — висмикнула ручку Ло. І заходилася шкрябати на аркуші ще лютіше.
— Сонечко, нема...
— Тоді привид.
— І привида нема, — сказала Ільза. Легенько похитавши головою, вона глянула на Нейтана. — Вона гадала, що зникло кілька речей. Загубилося кілька твоїх іграшок і деяких дрібничок, так, Ло?
— Вони не загубилися! Хтось тут був і забрав їх.
Саймон на тому кінці столу ніяково розсміявся.
— Може, то був Санта, — сказав він, щоб зняти напруження.
Ло обдарувала його вбивчим поглядом.
— Не Санта... — сказала вона, але явно хотіла додати «йолопе». — Хтось інший. Хтось поганий.
Вона розхвилювалася, й Ільза забрала в неї з руки олівець.
— Ло, якби хтось побував у садибі, ми б знали. Нікого тут не було, — глянувши у вікно на потемніле небо, мовила вона, але Нейтан вловив у її голосі невпевненість. — Ми гадали, що кілька речей загубилося, але потім вони знайшлися, правильно?
— А які то були речі? — посовався на стільці Зандер.
— Мої іграшки й одяг, — відповіла Ло.
— Але ми їх знайшли, — твердо озвалася Ільза.
— Не всі й не зразу. І хай там як, — відштовхнула материну руку Ло, — а тато своїх речей не знайшов.
— Ти про що? — запитав Гарі.
Ло не відповіла. Вона здавалася знервованою. Заховавши обличчя за волоссям, вона потягнулася до свого олівця.
— Ні, — мовив Гарі незвично різким голосом. — Відповідай, будь ласка.
— Сонечко, — нахилилася до неї Ільза, — ти про які речі?
— Гроші, здається, — прошепотіла Ло. Нейтан заледве її розчув. — Та інші речі. Я не знаю які. Тато шукав їх, але не міг знайти.
— Про які суми йдеться? — запитав Гарі, й Ільза кинула на нього сердитий погляд.
— Господи Боже, та вона заледве до ста долічити здатна, вона такого знати не може. І взагалі, в Кема не зникали гроші. І взагалі нічого не зникало. Не погіршуйте ситуацію.
У Ло підскочили брови.
— Зникали! Зникали, мамо. Він усюди шукав. Хтось був тут...
— Дженна.
Хтось буркнув це ім’я собі під ніс. Нейтан і не зрозумів, хто саме, поки Ліз не тицьнула різко пальцем через стіл.
— Стули пельку, Бабе. Я серйозно.
— ...І в тата справді щось загубилося, — підвищила голос Ло. — Я знаю, я його бачила. Він шукав і в сараях, і в стайні, і всюди. Я знала, що ти мені не повіриш, мамо.
— Справа не в тому. Якщо тато щось загубив, чому він нікому не сказав? — заперечила Ільза, але її слова майже заглушила донька.
— Бо він знав, що йому ти теж не повіриш, як не віриш мені, — вже кричала Ло. — Мабуть, тому він сказав мені тримати це в таємниці.
Різко запала тиша, й Ло притулила долоньку до рота, немов намагаючись загнати слова назад. Її крихітне обличчя стало яскраво-червоним.
Ільза застигла. Її погляд метнувся на старшу доньку, яка здавалася приголомшеною. Софі похитала головою, мовляв: гадки не маю ні про що. Ільза розвернула Ло на стільці до себе обличчям.
— Ло, це дуже важливо: що саме сказав тато?
Ло похитала головою, знову замовкнувши.
— Та заради Бога... — у відчаї зронив Гарі.
— Гарі! — у тоні Ліз чітко прозвучала застережна нотка. Надворі знову почали вити динго. Здавалося, вони дуже близько.
— Ло, все гаразд, — нахилилася Ільза, щоб її обличчя опинилося на одному рівні з доньчиним. — Ти нічого поганого не зробила. Просто скажи правду. Ти впевнена, що тато щось шукав?
Схвильоване личко дівчинки скривилося.
— Так, я його бачила.
— І тато сказав тобі зберігати таємницю від усіх?
— Не від усіх, — поглянула Ло на свою матір. — Тільки від тебе.
Розділ 17
Нейтан сидів на ґанку, спостерігаючи, як підкрадається вечір. Червона земля й червоне небо злилися в одне й поступово почорніли. Ло не могла — чи не хотіла — надати більше ніякої корисної інформації, і зрештою Ільза вклала її спати.
Ховаючи в шафу в коридорі Кемеронові інструкції з ремонту, Нейтан побачив там гітару. Зандер читав у своїй кімнаті, тож Нейтан узяв із собою Дафі та присів на веранді. Гітара була розладнана, й поки Нейтан підтягував струни, вухо різали негармонійні ноти. На тому боці двору, у фургоні туристів, досі горіло світло й чулося мурмотіння голосів. Нейтан не міг розрізнити слів, але з інтонацій було схоже на сварку. Далі за фургоном не було видно нічогісінько. Він саме стиха награвав, намагаючись правильно витримати кінцівку твору, коли почулося, як відчиняються сітчасті двері, й Нейтан звів погляд.
— Це моя гітара.
Софі притулилася до дверей, і жовте світло осявало її, як німб.
— Вибач. Я її випадково знайшов.
— Та нічого. Це ти сам цю пісню склав? — сіла вона навпроти Нейтана, коли він знову заграв.
— Ага. Майже десять років тому.
— А як вона називається?
Він написав її для Ільзи.
— Ніяк, — відповів Нейтан. — Без назви. Як тобі вона?
— Не знаю. Звучить трохи сумно. Але з надією. Трохи. Можна її назвати «Схід сонця» абощо.
— Гарна назва.
В будь-якому разі краща, ніж «Ільзі». Він знову заграв.
— Приємна. Але кінцівка не пасує.
— Ні. Я знаю. Так і не зміг знайти правильну тональність.
— Якщо не зміг за десять років, може, варто вже здатися.
— Мабуть, твоя правда, — усміхнувся до неї Нейтан. — То ти граєш?
— Тільки без оцього, — Софі підняла свою перев’язь, а потім послухала пісню ще трохи. — А ти гарно граєш.
— У мене повно часу, щоб практикуватися, — озвався він, стараючись, щоб у голос не проникла гіркота.
— Ти граєш щодня?
— Якщо є змога. Мабуть, десь із твого віку.
— Це дуже довго, — мовила вона настільки приголомшено, що Нейтан не стримав сміху. — І щодня?
— Майже. Окрім кількох років, коли в мене не було гітари.
— А чому не було?
Нейтанова усмішка згасла.
— Пошкодив її.
Це був найчіткіший спогад про батька, що було дивно, зважаючи, що спогад цей не найгірший. Це був саме той день, коли Нейтан і Кем зробили спробу втечі, а Карл Брайт зловив їх на могилі скотаря. Нейтан досі пам’ятає, як сидів у пікапі, дивлячись татові в потилицю й воліючи, щоб той нарешті розкричався. Тиша лякала Нейтана. За всю дорогу додому їм не трапилося жодної машини й жодної людини, чітко пам’ятає він. У цьому не було нічого незвичного, але того дня він звернув на це увагу. Навколо більше нікого не було.
Нейтан був певен, що добре знає, чого очікувати після повернення додому, але, на його подив, Карл вийшов з машини без єдиного слова, лишивши синів, які тільки й могли перезиратися. Цілий день вони, чекаючи неминучого, ходили навшпиньках. Лише пізно ввечері, коли Гарі побажав усім на добраніч і пішов до своєї хатини оддалік будинку, Карл нарешті подивився на синів. Це було майже полегшення, коли він буркнув собі під ніс: «Надвір, обидва».
Нейтан узяв себе в руки, намагаючись контролювати свою реакцію. Карл не любив, коли сини виказували страх. Він звелів їм розкласти багаття, і хлопці тільки роти роззявили, поки він не повторив це гучніше, не схопив Нейтана за плече й не підштовхнув до дровітні. Збентежені, вони пошкандибали туди.