— Не знаю, — крекнув він.
— З’явилися нові міркування? Щодо її свідчень про Кема?
— Ні, — занадто поспішно відповів він. — Це не тому.
Ільза не відповіла. Врешті він відчув, що вона підвелася.
— Я закінчила, — сказала вона.
Нейтан скотився з теляти, яке миттю підскочило на ноги й поскакало до своєї сердитої матері. Вона без особливої вдячності мукнула до Нейтана, й парочка, не озираючись, побігла геть, радіючи свободі.
Важко відсапуючись, Нейтан сів на землі. М’язи боліли від зусиль, яких він докладав, тримаючи теля. Ільза стояла над ним, стискаючи в руці кілька відкушених дротів. У її очах блищали сльози.
— Чорт. Ільзо... — Нейтан підвівся. — Я сам не знаю, навіщо подзвонив. Просто цікаво було, що вона скаже.
Ільза крутила в руках дроти.
— Балі.
— Схоже.
Довгу хвилю вона нічого не казала, а відтак підвела погляд і задивилася на обрій.
— Між Балі та Брисбеном літає повно літаків.
Нейтан не відповів. Натомість рушив до «ленд-крузера» взяти дроту, щоб полагодити загорожу.
— Здається, що тут неможливо не побачити людину, — заговорила Ільза, коли він повернувся. Очі в неї вже висохли. — Але насправді це не так, еге ж? Якщо хтось стоїть нерухомо або ж припаркувався дуже далеко... Лише коли він зрушує з місця, помічаєш, що там хтось є.
Нейтан подумав про Леманові гори.
— Днями Баб казав практично те саме.
Ільза кивнула.
— Я чула, як Баб про це говорив. Що іноді відчуваєш, коли хтось є неподалік.
— Ага, — присів Нейтан і обценьками скрутив разом кінці нового і старого дротів. — Гадаю, його правда.
— Ти так гадаєш? — здивувалася Ільза. — А Кемерон завжди казав, що це смішно.
— О!
— Але ти це відчуваєш, так?
— Не знаю, — озвався Нейтан. — Іноді. Можливо. Це наче...
Він не міг цього пояснити. Це наче пульсація на порожній землі. Дивна важкість, яка свідчить про те, що хтось ще дихає одним з тобою повітрям. Він знав, що цьому має бути якесь логічне пояснення. Підсвідомість сигналізує, що в краєвиді щось змінилося. Це не більш як відчуття, та й воно не завжди точне. Останнім часом він кілька разів таке відчував, але нікого там не було. А за роки, мабуть, були сотні разів, коли за обрієм хтось був, але Нейтан того не відчув.
— Мабуть, Кемерон мав рацію, — нарешті промовив він.
Ільза стояла непорушно, тільки очі бігали, вдивляючись удалину.
— А зараз?
— Думаєш, хтось там є?
— Так, — сказала вона з серйозним обличчям.
— Ільзо, це антинауково. Це взагалі безглуздо.
— Знаю, але ти когось відчуваєш?
Він поглянув на неї. Чув, як вона дихає, і бачив, як підхоплює вітер кінчики її волосся. Не чув її серцебиття, зате відчував власне.
— Тут лише ми, — чесно сказав він. І повернувся назад до дроту. Відчував, що Ільза дивиться на нього, але не озирнувся. На деякий час зосередився на роботі, перш ніж знову заговорити.
— Слухай, просто не може бути, щоб десь там була Дженна, — мовив він. — Якби вона проїздила через місто, дійшли б якісь чутки.
— Хіба що вона не проїздила через місто.
— Довелося б. І ти це знаєш. Не могла вона проїхати зовсім непомітно. Щоб триматися подалі від траси, слід мати багато запасів.
— Але це можливо. Ти так робиш постійно. Баб так робив. І Кемерон.
— І скільки туристів уже померло у власних машинах у спробі скоротити дорогу? — Нейтан закрутив останній шматок дроту й перевірив, чи добре той натягнутий. Задоволений, він підвівся — й завмер, побачивши вираз Ільзиного обличчя. — Що таке? Чому ти так на цьому зациклилася?
— Кемерон теж намагався додзвонитися до Дженни, — сказала Ільза. — Тричі.
— Коли? — витріщився на неї Нейтан.
— Першого разу два тижні тому, а потім ще двічі в тиждень перед смертю. Він дзвонив з кабінету, але не з загального домашнього номера. Я побачила номер у рахунку за телефон. Вона ж квіткарка в Англії, правильно? Я перевірила.
Нейтан кивнув.
— Навряд чи йому вдалося з нею поговорити, — мовила Ільза. — Дзвінки дуже короткі, всі менш як тридцять секунд.
— Чого він чекав так довго, щоб їй подзвонити? Він уже кілька тижнів знав, що вона хотіла з ним зв’язатися.
— Можливо, саме стільки часу й минуло, поки їй таки вдалося це зробити, — мовила Ільза. — Може, він отримав мейл абощо. Не знаю. Я не маю його пароля, — вона помовчала. — А може, вона так і не зв’язалася з ним, і це очікування зводило його з глузду. Озираючись назад, я думаю, що він занепокоївся, ще коли вперше почув, що вона дзвонила в поліційну дільницю, і його настрій тільки погіршувався. І за останній тиждень він зробив ще декілька дзвінків.
— Кому?
— В Сент-Геленс. Наприклад, у тамтешній медичний центр.
— Він захворів?
— Нічого про це не казав. І якщо вірити їм, їхнім пацієнтом він теж не був. Але Кемерон не любив їздити в клініку до Стіва, тож хтозна... А ще він дзвонив у готель у Сент-Геленсі.
— У котрий?
У Сент-Геленсі було рівно три готелі.
— У дешевий.
— Забронював номер?
— Якщо й так, то не під своїм іменем, — сказала Ільза, й вираз її обличчя посуворішав. — На Дженнине прізвище в них теж нічого не було. І в інших готелях також.
Нейтана охопило неприємне відчуття, й закортіло озирнутися через плече. Нічого там не було, тільки худоба, щетиниста трава й небокрай. Усе було спокійно. Ільза пильно спостерігала за Нейтаном.
— Ти впевнений, що Кемеронові не було чого перейматися через ту жінку? — спитала вона.
Нейтан завагався. Цього разу по-справжньому. Це була довга та зрадницька пауза, яка багато про що говорила.
Ільза кивнула.
— Бо Кемерон поводився так, наче було.
Розділ 22
Дорогою назад практично не розмовляли. Нейтан вів машину, а Ільза дивилася у вікно, гризучи нігті й покручуючи в руках Кемеронову листівку.
— Тобі слід розповісти Гленнові, — заговорив Нейтан. — Про те, що Кемерон намагався додзвонитися до Дженни.
— Я хотіла, — озвалася Ільза, не обертаючись. — Але вчора ввечері, коли я зателефонувала, його не було в поліційній дільниці.
— А ти залишила повідомлення?
— Ні. Мене перемкнули на диспетчерську в Брисбені. Я не схотіла... — Ільза зітхнула, і досі роздивляючись краєвид, який пролітав за вікном. — Я спробую ще раз.
Більше вона не промовила ані слова, допоки перед очима не з’явилася садиба.
— Я вийду тут, — сказала вона, коли проїжджали стайню. — Я перед тим завела кобилу поквапом, хочу перевірити, як вона.
Нейтан зупинив машину.
— Ільзо... — промовив він, коли Ільза хотіла вже вийти. Вона затрималася. Нейтан хотів сказати їй, що все буде гаразд. Натомість похитав головою. — Нічого.
Ільза зачинила дверцята, й Нейтан провів її поглядом. Під’їхавши до будинку, він побачив дівчат, які їздили у дальньому тренувальному дворі. За ними спостерігала Ліз, а Зандер сидів неподалік у тіні, гортаючи альбом у нього на колінах.
Нейтан підійшов і став поряд з мамою, зіпершись на поруччя. Чекав, що вона зараз скаже Ло тримати п’ятки нижче, але вона мовчала. Погляд у неї був згаслий.
— Усе гаразд? — запитав Нейтан.
— Дзвонив Стів з клініки. Роз... — Ліз спіткнулася на слові, — розтин закінчено. Можемо готувати похорон.
Нейтан подумав про Кемеронів дзвінок у медичний центр Сент-Геленса.
— А в нього ніяких проблем зі здоров’ям не знайшли?
Ліз слабко похитала головою, навіть не поцікавившись, чому він питає. А от Зандер звів очі.
— Хочеш відпочити? — запитав Нейтан. — Я допоможу дівчатам з кіньми.
Чекав, що Ліз заперечить, але вона лише кивнула. З видимим зусиллям вона відштовхнулася від поруччя й пошкандибала до будинку.
— Вона отака цілий ранок, — мовив Зандер. Голос у нього був прохолодний. — Ло нещодавно мало не впала, а вона й не помітила.