Її палець застиг за дюйм від полотна.
— Трохи навіть кумедно, — мовила вона тоном, з якого стало зрозуміло, що це зовсім не кумедно, — що він, виявляється, мав рацію.
Пів дюйма.
— Ні! Не торкайся картини, мамо!
Голос, який долинув з дверей, звучав перелякано. Обернувшись, Нейтан побачив Софі, яка стояла з роззявленим ротом. Ільза одразу стисла пальці в кулак і опустила руку.
— Татова картина під забороною, — процитувала Софі.
— Знаю, — відступила Ільза, й на обличчі Софі майнули полегшення та збентеження. Вона побачила пиво в руці Нейтана.
— Біля картини не можна їсти, й пити теж.
— Так, ми це знаємо, Соф, — мовила Ільза. — Ніхто її не торкався, ми лише дивилися.
— Це погана прикмета. Скотар засмутиться.
Ільза, здається, намагалася не закотити очі. Їй це майже вдалося.
— Сонечко, єдина людина, яку засмучували відбитки пальців на картині, це тато. І взагалі, тобі час спати.
Кинувши на Нейтана останній застережний погляд, Софі неохоче зникла в коридорі. Ільза рушила за нею, але затрималася в дверях.
— Але вона має рацію, — мовила вона. — Кем справді терпіти не міг, коли хтось торкався його картини.
— Тоді я ліпше облишу її.
Виходячи, вона кивнула. Знову залишившись сам, Нейтан опустився на канапу. Зробив ковток пива, і тут його погляд привернуло потемніле вікно. Нейтан застиг з пляшкою на півдорозі. Щось змінилося. Ніч стала чомусь не така чорна, як була.
Нейтан зіп’явся на ноги й визирнув у вікно. На нього витріщилося його власне віддзеркалення з виразом, якого він не впізнавав. Нейтан попри нього подивився в ніч. З цього ракурсу, ще й крізь вікно, він не зразу збагнув, що ж саме бачить.
Дві фари пронизували промінням темряву. Чулося тихе гудіння. На порожній під’їзній доріжці стояла заведена Кемеронова машина.
Біле світло сліпило. Нейтан загородився долонею від фар, але це не допомогло. Очі ніяк не могли призвичаїтися. Він стояв сам-один на під’їзній доріжці. Не міг роздивитися, хто ж у машині. Як по правді, то взагалі нічого не бачив, крім двох яскравих конусів світла.
Він примусив себе підійти з боку водія і вже поклав руку на дверцята, коли вони з клацанням відчинилися. Ввімкнулося світло в салоні. Його й порівняти не можна було з фарами, і все одно минула хвилька, перш ніж Нейтанові очі звикли.
За кермом сидів Зандер.
— Господи, — Нейтан опустив руку. — Ти налякав мене.
Зандер нічого не відповів, лише дивився крізь лобове скло. Нейтан спереду обійшов машину, і його тінь прорізала ідеальний промінь світла. Спробував відчинити пасажирські дверцята. Вони були замкнені. Якусь частку секунди Нейтан не був упевнений, що саме син збирається робити далі. Минула хвилька. Тоді Зандер перехилився, підняв важіль старого ручного замка та впустив батька всередину.
— Ти не міг би вимкнути світло? — кліпнув Нейтан. — Я нічого не бачу.
Зандер не вибачився. Це було щось новеньке. І досі трохи затуманеним поглядом Нейтан подивився на свого сина-підлітка, який осів на сидінні, й чи не вперше подумав: а що в такій ситуації порадила б колишня дружина?
— Що ти робиш? — запитав Нейтан.
— Нічого.
Частково це, мабуть, була правда. Зандер не пристебнувся паском безпеки, важіль передач стояв у нейтральному положенні, працював кондиціонер. Не схоже, щоб Зандер планував кудись їхати.
— Гаразд, — Нейтан відкинувся на сидінні. У примарному сяйві фар він бачив на шибці плями дохлих комах і присохлу куряву. Коли народився Зандер, Нейтан збагнув, що його небажання ставати батьком викликане було страхом. Глибоким і закоріненим настільки, що Нейтан намагався поховати його якнайдалі. Він не розповідав цього Джекі. Натомість він, спотикаючись, шукав свій шлях, у кожній окремій ситуації уявляючи, як учинив би його власний батько, а тоді — часом з великим зусиллям — роблячи рівно навпаки. Часто це означало просто стулити рота, і саме це він зараз і зробив.
Він зручніше всівся на витертому сидінні машини. Зандер обернув голову, але нічого не сказав, і Нейтан заплющив очі. Він не хвилювався: мовчати він уміє краще за всіх своїх знайомих. Він буквально тижнями може не розмовляти й кілька разів, власне, вже робив так. Зандер, який виріс серед міського гармидеру й постійного гамору, заговорить перший.
— Мені справді подобався дядько Кем.
Нейтан розплющив очі. Не минуло і трьох хвилин, як засвідчив годинник на панелі приладів.
— Дивно без нього, — провадив Зандер тихим голосом.
— Знаю.
Нейтан і справді розумів його. Подеколи він мав відчуття, наче хай куди подивися — а все нагадує про Кемерона. Як вони вдвох у дитинстві тренувалися, граючи в крикет, або вже підлітками штовхалися, силкуючись скинути один одного з коней, або вже дорослими намагалися прожити, працюючи на землі. Кемерон завжди був методичний у своєму підході до життя. Він обмірковував усе, що слід зробити, щоб домогтися бажаного результату, й потім робив саме це. Нейтан більше схилявся до того, щоб просто спробувати щось і сподіватися на краще. Раз у раз життя доводило, що в Кемерона підхід ліпший.
— Я прийшов ще трохи пошукати, — кивнув Зандер на найближчий сарай. — Пробував здогадатися, що саме загубив дядько Кем.
— Якщо Ло не помиляється.
— Ну, саме так. Хтозна... — Зандер похитав головою. — І все одно це все марно. Можна до смерті шукати щось і так нічого й не знайти. Простір збіса великий.
— Мабуть.
— Так і є, — Зандер обернувся до Нейтана, в голосі прозвучала тривога. — Я тут подумав... Тобі слід поїхати звідси.
Нейтан кліпнув.
— Про що ти?
— Покинути господарство. Виїхати звідси. Взятися до чогось цілком нового.
— Наприклад? Про що ти говориш?
— Наприклад, переїхати в Брисбен.
— Не можу я переїхати в Брисбен. Що я робитиму в Брисбені?
Нейтан спробував уявити себе. Бетон під чоботами. Кругом стіни. Повсюди машини.
— Що завгодно, — провадив Зандер. — Має ж бути якась інша робота для тебе. Працювати в заповіднику абощо. Необов’язково сидіти в офісі.
— А як же господарство?
— Покинь його.
— Я не можу, приятелю, — Нейтан стишив голос, хоча вони тут були цілком самі. — Я не маю на це коштів. Маю борг перед банком. Довелося б усе продати.
— То продай!
— Господи, Зандере! Кому?
— Не знаю. Просто якось позбудься його. Будь ласка, тату. Тобі слід виїхати. Тут недобре.
— Що трапилося, приятелю? Чому ти ні сіло ні впало завів про це мову?
Але Нейтан точно знав чому.
— Тому.
Нейтан чекав. Цього разу менш як тридцять секунд.
— Бо я не хочу, щоб ти закінчив, як дядько Кемерон.
— Зандере...
— Що? — буркнув Зандер. — Цього не буде? Ти це збирався сказати? Дай-но вгадаю: з тобою все гаразд, і ти й близько не думаєш вчинити, як дядько Кем.
Нейтан не відповів.
— Бо всі ж вважали, що в Кема все гаразд, — вів далі Зандер. — О’кей, може, не цілком гаразд останні кілька тижнів. Але краще, ніж у тебе.
Нейтан ще в житті не бачив сина таким, і це його трішки налякало.
— Ніхто не може сказати, що все гаразд у тебе, тату. Ні коли я приїжджаю в гості, ні коли розмовляю з бабусею по телефону. Ніхто ніколи не каже, що в тебе все гаразд.
Нейтан мовчав.
— Гарі каже, ти втратив дозвіл на зброю.
— Та Боже мій! Гарі ліпше за собою дивитися.
— Ти збираєшся повернути собі дозвіл?
— Ага, можу й повернути: бачу, це всіх страшенно розхвилювало, — Нейтан старався говорити легковажним тоном. — Я думав, ти зрадієш. Ти ж постійно ходиш на ті кляті мітинги.
— Ти боїшся тримати зброю під рукою. Як я можу цьому радіти? — Зандерів голос зненацька прозвучав утомлено.
— Причина не в цьому, приятелю.
— Не в цьому?
— Ні, — Нейтан поглянув на нього. — Ні. Ось тут ціла шафа з рушницями, хіба ні? Але мене зовсім не хвилює.