— Тут ти не сам-один.
Нейтан змусив себе глибокого вдихнути й видихнути, поки трохи не заспокоївся.
— Слухай. Мені шкода. Не ти повинен турбуватися...
— Не шкодуй, — перебив його Зандер, — а роби щось. Переїдь звідси. Кудись, де є люди. Почни все спочатку. Може, мама змогла б тобі позичити грошей. Знаю, вона тебе покинула, але...
— Ми розійшлися, приятелю, не треба.
— ...але з Мартіном вона стала набагато щасливіша. Закладаюся, вони б допомогли, якби я попросив...
— Не проси. Я серйозно, Зандере. Не проси маму.
— Господи, тату, тоді щось треба робити тобі. Ти мене слухаєш? — Зандер провів рукою по чуприні. — Я боюся, ясно? Що це господарство, що ця... — він обвів рукою пустку, яка простерлася за вікном, — ця клята глушина тебе доконає, як доконала дядька Кема.
Тиша, яка запала, була замалим не гучніша, ніж гудіння мотора. Нейтан навіть не уявляв, що в цій ситуації можна почуватися ще гірше.
— Не варто боятися. Що мені зробити, щоб тобі стало краще?
— Для початку ти можеш увімкнути рацію.
— Гаразд. Легко.
— І користуйся нею бодай іноді. Дай людям знати, що ти живий.
— Я так і роблю. Маю джіпіес.
Рік тому, коли Нейтана затопило й до нього два тижні не можна було додзвонитися по телефону, Гарі приїхав і привіз йому найпростіший джіпіес-маячок.
«Мене послали відвезти тобі оце, — сказав він. — Тиснеш оцю кнопку, якщо все гаразд, а цю — якщо негаразд. Сигнал іде в Берлі-Даунз. Тисни на кнопку щовечора, без винятку». І Нейтан тиснув.
— І тобі слід завести нового пса, — мовив Зандер.
— Не хочу нового.
— Закладаюся, ніхто не заперечуватиме, якщо ти забереш Кемову собаку. Здається, ти їй подобаєшся.
— Не хочу я її.
— Чому?
— Бо не хочу, щоб її приманили й отруїли, як Келлі.
Зандер помовчав.
— Я думав, зрештою з’ясувалося, що Келлі не труїли...
— Труїли, — похитав головою Нейтан. — Думаєш, я сам не знаю, що кажу?
— Ні. Я тобі вірю. Просто я думав, Гленн казав, що приманку не знайшли й Келлі захворіла абощо.
— А звідки ти знаєш, що саме казав Гленн?
— Він сам розповів, коли я тут був минулого разу.
— Ясно. Добре.
Нейтан дивився прямо вперед. Між ним і сином відчувалося якесь загострення, до якого він не звик.
— Слухай, тату, люди хвилюються лише тому, що в цих краях небагато треба, щоб усе полетіло шкереберть. І всім відомо, що тобі важче за інших. Важче, ніж дядькові Кему, і... — Зандер зітхнув. — Я хотів сказати, врешті-решт навіть він не зміг з цим упоратися.
— Знаю, останнім часом справи йшли не дуже. Але, щиро кажучи, проблема не в господарстві, приятелю. Принаймні не лише в ньому.
— А в чому ж тоді?
Нейтан відповів не одразу.
— Не знаю. Багато в чому. Я кілька разів робив поганий вибір. Накоїв дурниць. Ота справа з клятим Кі... з твоїм дідусем.
Він не продовжив, але це була така знайома стежка, що нею він міг пройти з заплющеними очима. Всі ці «якби». А якби того дня він не поїхав у місто? А якби він заправився напередодні й не зустрівся зі своїм тестем? А якби він поїхав додому на годину раніше чи пізніше й не побачив, як Кіт зупинився на узбіччі? А якби він не проминув не зупиняючись того, хто потребував допомоги? А якби він був кращою людиною?
Тут Нейтанові думки застопорилися, як і щоразу, на тому самому місці. Відповіді ліниво кружляли в повітрі над блискучою, мерехтливою дорогою, якої він не обрав.
— Справа не тільки в господарстві, Зандере, — повторив він. І це правда, подумав він, дослухаючись до вуркотіння братової машини. Справа ще й у мовчазній рації, і в тому, що йому не вдається знайти добрих робітників, і в морі червоних виписок з банку, і в поламаній холодильній камері, а тепер ще й у рахунку від електрика, пригадав Нейтан зі спалахом роздратування на сина, через якого замкнув будинок, — у рахунку, який доведеться оплатити, хоча електрик не робив у біса нічого — тільки приїхав і поїхав. І в Ільзі...
У Нейтана знову промайнуло щось у голові, й потік думок різко урвався. Нейтан нахмурився. Що змусило його завмерти? Ільза. Ні, цього разу не вона. Господарство? Частково, але це не зовсім те. Електрик. Можливо. Так. А що з ним? Нейтан спробував подумки повернутися до сьогоднішньої телефонної розмови з ним.
— Отож ти навіть не розглядаєш варіанту поїхати геть? — запитав Зандер холодним голосом, якого Нейтан не впізнавав.
— Не те щоб я про це й не думав... — Нейтан примусив себе зосередитися. У глибинах свідомості щось плавало, але зразу й не вхопиш. Що сказав електрик? Він не мав змоги полагодити холодильну камеру. Але йому все одно доведеться виставити рахунок. Проте він зробить знижку, бо того дня йому так і так потрібно було в Атертон...
— Тоді що? — дивився на нього Зандер. — Що тримає тебе тут? Ільза? Це вона?
— Ні, приятелю.
— Хай що це таке, — мовив Зандер, — невже воно важливіше за мене?
— Не існує нічого, важливішого за тебе, Зандере.
— То ти бодай поміркуєш про це? Будь ласка, тату! Хай що там сталося з Кемом, аж змусило його виїхати в пустелю...
Ось воно знову. Знову ця невловима думка. Нейтан спробував ухопити її, відділити від решти. Але вона загубилася в темному клубку інших.
— ...я не хочу, щоб з тобою трапилося те саме. Гаразд, тату?
Пауза.
— Гаразд.
Відповідь на хвильку запізнилася.
Зандер пильно глянув на нього.
— Ти ж навіть не слухаєш мене.
— Слухаю. Зандере, приятелю, я слухаю. Повір.
— Не слухаєш. Я ж бачу, що ні.
— Слухаю. Просто я подумав...
— Це все безглуздо, — Зандер відчинив дверцята.
— Та ну! Будь ласка...
— Забудь, — Зандер повернув ключа й вимкнув двигун. Фари блимнули та згасли, зануривши їх обох у темряву. — Мені байдуже. Роби як знаєш. Я йду спати.
Він жбурнув ключі Нейтанові й захряснув дверцята. Кемеронові ключі приземлилися на вінілове сидіння. Нейтан підхопив їх і відчув теплий зазублений метал і кільце, яке міцно трималося на пальцях. Він сидів самотою в темряві, пустивши думки на самоплин, коли його осінило. Він зловив думку, на яку полював. Вона вигулькнула, холодна, тривожна й цілковито сформована.
— Агов, — гукнув Нейтан у темряву, та було вже запізно. Ніхто вже не міг його почути. Зандер пішов геть.
Розділ 24
На пасажирському сидінні в Нейтана нікого не було, і вперше він через це почувався дивно. Він уже звик, що останній тиждень з ним їздив Зандер. З підлоги підстрибнула Дафі, помахала хвостом і визирнула у вікно, але це не те саме.
Коли Нейтан наблизився до скелястого виступу, дорога була цілковито порожня, а небом підіймалося ранкове сонце. Він ще раз глянув на порожнє сидіння — і несамохіть пригадав, як подивився на нього Зандер у передсвітанковому світлі, коли Нейтан збудив його, щоб розповісти свій план.
— Хочеш зі мною?
Зандер просто подивився на нього й похитав головою.
— Ні.
Ну й добре, подумав Нейтан, пригальмовуючи, щоб звернути з дороги на малопомітне відгалуження. Ніхто йому й не потрібен. Для цього завдання двох людей і не знадобиться. Сьогодні він знайшов потрібний проїзд між скелями з першого разу й переїхав на той бік. На верхівці положистого пагорба виднілося порожнє місце, де чотири дні тому стояла Кемеронова машина.
Нейтанові ще вдосвіта вдалося зв’язатися телефоном з електриком. Дейв не зрадів дзвінку о такій годині.
— Приятелю, сьогодні в мене вихідний. Вибач через холодильну камеру, гаразд, але ж я приїхав, як ми й домовлялися...
— Дейве, я не тому дзвоню. Слухай, ти казав, що в четвер їздив у Атертон. Отож ти проїздив північною дорогою, правильно? Вздовж моєї межі?
— Ага...
— О котрій?
— Не знаю, я виїхав як зазвичай, тож була, мабуть, восьма. Або трохи по восьмій.
— Отож було вже ясно. Добре вже було видно?
— Певна річ. Я тою клятою дорогою в темряві не їжджу.