Нейтан поглянув на нього.
— Ви впевнені?
— Я впевнений, — озвався Гарі. — Слухай, коли я забувався, він нагадував мені, хто тут головний. І він волів, щоб я переймався своїми справами. Та коли він не може зосередитися й це додає нам роботи, це стає моєю справою, подобається це мені чи ні. Й мені не лишається нічого, окрім як сказати про це, тож так я і вчинив.
— Це тому ви нічого не розповіли нам?
— Я нічого не розповів, — мовив Гарі, — тому що все це мені було — і є — неприємно. Я думав, Кемеронові корисно буде вислухати те, що я маю сказати, але не знаю... Може, мені слід було більше слухати. Я не знав ані про те, що ота жінка, ота Дженна, з ним намагалася зв’язатися, ані про те, наскільки він через це нервувався. Якби ж то він сказав!
Нейтан хвильку помовчав.
— А чому ви гадаєте, що він дуже через неї переймався?
— Не знаю. В минулому Кем казав, що нічого поганого не зробив, і я йому повірив, — Гарі глянув на Нейтана. — Повірив і тобі, коли ти підтвердив те саме.
— Вона зараз не в Англії. Вже тижні зо два її там немає. Схоже, полетіла на Балі.
Гарі завмер.
— Справді?
Запало мовчання.
— Слухай, — нарешті зронив Гарі, вже лагідніше. — Ця вся справа з Кемом... Здається, що все складно, та якщо так подумати, то я вважаю, що все до біса просто.
— Просто?
— Ага. Він не почувався щасливим, приятелю. Зовсім. І зараз мені здається, що почалося це вже давненько, — зітхнув Гарі. — Швидше б уже його поховати. Тоді все стане легше.
— Можливо.
— Стане. Так завжди буває. Повір мені, — мовив Гарі й нахмурився, дивлячись на Ільзину машину. — Ти ще довго тут працюватимеш? Якщо хочеш, я не вимикатиму генератора.
Нейтан похитав головою.
— Поки що перервуся.
— Ти з’ясував, що з нею не так?
— Ні.
Нейтан перевірив усе, що тільки можна. Як на нього, все з машиною було гаразд.
— Ага, я теж ніколи не міг знайти ніяких проблем, — знову втупився Гарі у двигун під відчиненим капотом. — Але була в мене одна ідея...
— Я вас уважно слухаю.
Гарі завагався, й тут у темряві почулися кроки на веранді, а тоді пролунав голос Ліз:
— Гарі!
— Та то таке, — він поплескав по машині. — Спершу я сам ще раз подивлюся. Поспіху немає. Ільза ненавидить цю машину, тож нікуди на ній не поїде.
— Гарі! — знову долинув голос Ліз.
— Я їй скажу, що ти в нормі, — мовив Гарі й кивнув на закривавлені скальпи в себе на гаку. — Мені ще з цими щось треба зробити.
— То ви їх таки підстрелили?
— Ага. Хотів устигнути до того, як завтра з’їдуться люди. Вони тут щось занадто розгулялися.
— А я гадав, це хотів зробити Баб.
На обличчі Гарі промайнув вираз, який мовби промовляв, що Баб теж занадто розгулявся.
— Я мав нагоду — і зробив справу, — сказав Гарі. — Якщо ти вже тут закінчив, я вимикаю генератор за десять хвилин. Мені треба виспатися, — він трішки погойдав гак. Скуйовджене хутро і шкіра вже почали трохи закручуватися по краях. — Завтра важкий день.
Розділ 28
Нейтан прокинувся від головного болю: від зневоднення пульсувало у скронях. Він примружився у світанковому промінні й потягнувся по склянку води біля канапи, але вона була порожня. Мабуть, випив за ніч, хоч і не пам’ятав цього. Схоже було на похмілля, тільки без приємних спогадів. Нейтан спробував пригадати, скільки вчора випив води. Явно замало.
Він занадто швидко підвівся — й довелося прихилитися до стіни, бо в голові запаморочилося. Він почекав, повільно кліпаючи, поки відчуття не минулося. Роззирнувся. Щось було не так.
Погляд упав на Кемеронову картину, й Нейтан нахмурився. Вона висіла перед очима така, як і завжди. Він підступив ближче, у голові калатало. Сцена була цілком знайома: і кольори, і форми ті самі. Перед очима пливла темна могила на тлі ясного неба. Прозора пляма теж була на місці, така сама нечітка, як і завжди. Що ж відрізнялося? Горизонт трохи перекошений? Нейтан не був певен, отож простягнув руку — й одразу все лише зіпсував, бо рама перекосилася ще більше, тільки в інший бік. Він квапливо її поправив, намагаючись вирівняти.
— Обережніше.
На порозі стояла Ліз. Вона була вся в чорному, вирізнялися тільки почервонілі очі.
— Кемерон любив її.
— Може, на сьогодні її ліпше зняти. Я міг би десь її покласти.
— Що? Ні. Навіщо?
Вона підійшла, лагідно простягнула руку й вирівняла картину. Нейтан одразу побачив, що так набагато краще.
— Щоб її не зіпсували, — сказав він.
— Але ж усі захочуть на неї подивитися. Її місце тут, на стіні. Кемерон хотів би саме цього.
— Мабуть. Я просто подумав, ну розумієш, тема...
— Все одно картина прегарна, — витерла Ліз щоку зворотом долоні. Нейтан і не помітив, що вона плаче. — І хай які в Кемерона були проблеми, він усе одно чудово малював. Картина мені нагадує про найкращі його риси. Не хочу я її ховати.
— Ну гаразд, — знизав плечима Нейтан. — Я лише висловив думку.
— Як там Зандер? — озирнулася Ліз.
— Я з учорашнього вечора ще з ним не розмовляв. Він і досі сердитий на мене за те, що я вчора так затримався.
— А ти здивований?
Нейтан зважив її слова. Взагалі-то він і справді був трішки здивований. Зандер рідко зачаював на когось образи. Та й, коли по правді, рідко сердився.
— Не сталося ж нічого особливого, щоб він так панікував. Коли я повертаюся додому, то постійно їжджу всюди сам-один.
— У цьому-то й одна з твоїх проблем, Нейтане, — обернулася до нього Ліз. — Слухай, я б хотіла, щоб ти сьогодні побалакав зі Стівом. Попроси його призначити тобі прийом.
— Що? Навіщо?
— Нехай пропише тобі щось для голови.
— Не треба мені...
— Треба. Бо якщо ти гадаєш, що це нормально — отак зникати, аж син лякається, що ти там собі надумав, то в тебе серйозні проблеми, — Ліз підвела голову і прямо поглянула на нього. — Будь ласка, Нейтане. Втратити й одного з вас — жахливо. Сьогодні буде найгірший день мого життя. Двічі пройти через це я не зможу.
Нейтан не міг дивитися їй в очі, тож просто кивнув.
— Гаразд.
З коридору почувся шум, і вони обоє, озирнувшись, побачили в дверях Баба. Стояв він не зовсім твердо, тож Нейтан запідозрив, що брат уже почав пити. А може, вчора занадто пізно закінчив.
— Що це ми робимо? — Баб зіперся для рівноваги рукою на лутку. — Милуємося Кемовим шедевром?
Від його сарказму Ліз зіщулилася. Точно пив, подумалося Нейтанові.
— Ми вирішуємо, чи варто її зняти, — сказав він.
— Чорт, нізащо. Не чіпайте Кемову картину. А то його бісів привид усе життя вас за це переслідуватиме, — мало не розреготався Баб, і Нейтан відчув, як напружилася Ліз.
— Чого тобі, Бабе? — запитав він.
— А, так! Дзвонили з похоронного бюро.
— І?
— Тіло вже їде.
Нейтанові довелося вдягнути батьків старий костюм. Ліз звідкись його видобула і без слова вручила йому. Костюмові було вже років двадцять п’ять, але тканина лишалася цупкою, як у всіх мало ношених речей. Він був чорний і добре пасував. Нейтан опустив руку в кишеню — і знайшов там перелік покупок, написаний татовою рукою. Нейтан зім’яв його, не читаючи, й заледве притлумив бажання здерти з себе костюм.
У вітальню зайшов Баб і, побачивши брата, впустив пиво.
— Чорт. На секунду мені здалося... — Баб аж на крок відступив, оговтуючись. Нахилившись, він підняв пляшку й витер підлогу брудною серветкою, стараючись не дивитися на Нейтана. — Ти бачив себе, приятелю? Викапаний він.
Обернувшись, Нейтан подивився на своє темне й розмите відображення в телеекрані. Він себе не впізнавав. Знагла піджак Карла Брайта почав тиснути йому, і Нейтанові забракло повітря. Стягнувши піджак, він ногою закинув його під канапу.
Зайшов Зандер, убраний у єдиний Кемеронів костюм, і завмер у дверях, бо і Нейтан, і Баб витріщилися на нього. Костюм пасував ідеально, і в ньому Зандер здавався вищим, ширшим у плечах і старшим — таким його Нейтан ще не бачив.