— Бабуся звеліла вдягнути, — пояснив Зандер, опустивши очі. — Але, може...
— Та все гаразд, — сказав Нейтан. — Дуже гарно, приятелю.
Зандер допоміг зав’язати краватки спершу Бабові, а потім Нейтанові. Нейтан стояв лицем до лиця з сином, спостерігаючи, як той в’яже тканину у вузол. Чув його дихання й бачив крихітний кущик щетини, проґавлений сином під час гоління. Бачив маленький шрам на чолі, де починає рости волосся: це Зандер у п’ять років упав з коня. Роздивлявся трохи розкосі очі, що були сині, як у Джекі, коли син народився, але за рік потемніли до карих, як у Нейтана. Зненацька Нейтанові закортіло, щоб Зандер знову став маленький і його можна було взяти на руки та пригорнути. Натомість він стояв, почуваючись скуто в позиченому костюмі.
— Зандере, слухай, щодо вчорашнього...
— Ось і все. Отак ліпше, — затягнув Зандер краватку й відступив. Поглянув на Баба, який роздивлявся Кемеронову картину. — Гей, а вам не здається, що картина сьогодні може засмутити людей? Ця історія про те, як загубився скотар...
— Ніхто в ці нісенітниці не вірить, — мовив Баб, не обертаючись. Ковтнувши пива, він горлечком пляшки вказав на могилу. — Він зґвалтував дівчину-аборигенку, за це його і вбили — всім відомо. Не розумію, за що йому така слава.
— Це правда? — спитав Зандер, озирнувшись на Нейтана, який похитав головою. Чимало білих хлопців чинило і так, і ще гірше, це правда, проте не в цьому разі. Нейтан уже розтулив рота, але йому завадив гамір надворі.
Баб визирнув у вікно.
— Приїхали, — мовив він.
Нейтан і Зандер приєдналися до нього біля шибки. На під’їзній доріжці саме зупинявся чорний бездоріжник агента похоронного бюро. Машину переобладнали, щоб у неї в кузові вміщався шестифутовий вантаж. Якщо вона й блищала, виїжджаючи з Сент-Геленса, то за час подорожі вкрилася шаром куряви, як і все навкруги. Біля воріт маєтку автівку зустрічала Ільза, з двох боків оточена маленькими постатями доньок. Разом вони нагадували зграйку пташок: усі в чорному, ще й вітер тріпав подоли суконь, наче пір’я.
А вдалині Нейтан розгледів хмару куряви. Це починали з’їжджатися сусіди.
Церемонію вів панотець із Сент-Геленсу: він говорив коротко й по суті, розуміючи, що хай як усі сумують за Кемероном, але сонце від того не починає палити менше. Нещодавно викопана земля навколо могили вже підсихала й репалася, а тіні евкаліпта було явно недостатньо, щоб захистити людей у костюмах, які вдягаються раз на рік. Нейтан стояв у сорочці на короткий рукав і гарно зав’язаній краватці та з дивною відстороненою цікавістю роздивлявся присутніх.
Налічив їх зо сорок: метушилися в одязі для виходу в місто й найкращих капелюхах. Непогана явка. Ба навіть чудова. Більшість із них Нейтан не бачив уже багато років, але зо дві третини впізнавав. Старий Том, молодий Том, Кайлі з заправки (нині в супроводі парочки дітлахів) і Джеф, який був її хлопцем, а тепер, схоже, став чоловіком. Йолоп-інженер, який багато років працює в Атертоні, — Нейтан не міг пригадати його імені, бо в Атертоні тих йолопів аж забагато. Стів з клініки, певна річ. Гленн не приїхав, але це й не дивно.
Вранці Нейтан подзвонив на дільницю, та його знову перемкнули на когось іншого. Сержант Маккенна і досі розгрібає ту справу з аварією автобуса на півночі. Нейтан не хоче залишити ще одне повідомлення? «Просто скажіть йому, щоб подзвонив мені», — нарешті попросив він і повісив слухавку.
Панотця Нейтан не знав, а з загальних фраз, на які той налягав, упевнився, що чоловік не був особисто знайомий з Кемероном. Нейтан переважно не слухав церемонію, а роздивлявся сусідів, помічаючи сиве волосся й додаткові кілограми. Здебільшого вони у відповідь роздивлялися його — з цікавістю й деяким спантеличенням, неначе геть забули про його існування.
Ліз протрималася майже всю церемонію. Жасне голосіння прорвалося з горла, коли панотець підходив до завершення, й переросло в моторошне крещендо, коли запросили Софі й Ло посадити молоденьке деревце в узголів’ї могили. Ліз заховала обличчя в долонях, плечі ходили ходором, а схлипування звучали приглушено. Гарі щось прошепотів, беручи її за руку й намагаючись вивести геть, але вона люто скинула його руку.
З розширеними очима Ло, у якої в долоньці тремтіла лопатка, кинула один погляд — і собі почала плакати, а Софі одразу підхопила. Ільза швидко підійшла до них, пригорнула до себе й повела в будинок.
— А як же деревце? — долинув голосок Ло, високий від плачу. — Ми ж повинні посадити деревце.
Не мовлячи ні слова, Ліз підняла загублену нею лопатку й опустилася навколішки. І почала копати, важко та швидко, заганяючи штих у пухку землю та здіймаючи куряву, яка сідала на темну тканину її сукні. Її горе було справжнє й неприкрите, і люди ніяково відводили очі. Поминальний жест перетворився на нездорове дійство, і Нейтан більше не міг цього витримувати. Він вийшов наперед, узяв другу лопатку й почав копати разом з матір’ю. Коли яма була вже величенька, Ліз узяла паросток і встромила всередину, а тоді присипала зернистою землею. Воно не виживе, подумав Нейтан, бо посаджене недостатньо глибоко, та принаймні все закінчилося. Підвівшись, він допоміг Ліз повернутися в будинок, ігноруючи сусідів, які проводжали його витріщеними очима.
Розділ 29
За годину Ліз дбайливо вклали в затемненій спальні, напоївши слабеньким заспокійливим, наданим Стівом, і Нейтан зловив себе на тому, що самотньо стоїть на порозі вітальні. Він ще ніколи не бачив у кімнаті стільки людей, і попри спеку, частина присутніх вийшла в коридор і на веранду. Але навколо Кемеронової картини гості ніяково залишили вільний простір, зауважив Нейтан.
— Принаймні до неї ніхто не лізе, — почувся поряд голос. Ільза повз Нейтана дивилася на картину.
— Я вважав, що ліпше її зняти.
Вона нахмурилася.
— Ні, не на похороні. Почалися б питання. Це ж Кемів скарб. Він би хотів, щоб вона була в усіх на очах.
В Ільзиному голосі прозвучала нотка, яку через гамір важко було розчути й розтлумачити.
— І Баб так сказав.
— Справді?
— Так. І мама.
— І вони мали рацію.
Мабуть, таки мали, подумав Нейтан. Може, гості й трималися на шанобливій відстані, але всі крадькома кидали погляди на картину. Цікавилися, та не хотіли, щоб їхня цікавість видалася нездоровою. Нейтан побачив, як Кейті з тацею бутербродів протиснулася в двері й зайшла між людей. Замість роздати бутерброди, вона просто поставила тацю на стіл і одразу ж вийшла.
Ільза спостерігала за нею прищуленими очима.
— Господи, вони безнадійні. Обоє, — сказала вона й помовчала. — А я ж можу їх вигнати, — раптом додала вона таким голосом, наче до неї оце щойно дійшло.
— Може, й не доведеться. Гадаю, вони й самі збираються поїхати.
— І все одно. Я б могла їх вигнати. Якби схотіла.
— Ага. Ну, мабуть.
З протилежного кінця кімнати жінка з рудувато-білявим волоссям до плечей зловила Ільзин погляд і легенько махнула їй рукою.
— Хто це? — поцікавився Нейтан.
— Не знаю. Я думала, вона тобі махнула.
— Навряд чи.
Жінка махнула знову, цього разу наче вагаючись, і Ільза зітхнула.
— Мабуть, слід мені піти поговорити трохи з людьми. А з тобою побалакаємо пізніше.
Вона рушила до жінки в кутку, а Нейтан, попиваючи пиво, провів її очима. Ільза простягнула жінці руку, вони обмінялися кількома словами, схиливши голови одна до одної, щоб краще чути в гаморі. Тоді Ільза обернулася й указала на Нейтана. Мовила ще щось, і жінка, подякувавши їй, крізь юрму рушила до нього.
— Нейтане, добридень. Узагалі-то я махала тобі, — заговорила жінка, поставши перед ним. Засоромлено всміхнулася. — Ти не пам’ятаєш мене. Нічого страшного. Я — Мелані. Берч. З Атертону.
— Мелані... — Нейтан намагався пригадати.
— Ну, з Атертону? Принаймні мешкала там кілька років тому. А тепер повернулася, — ніяково розсміялася вона. — Нічого страшного, я була на пару років молодша за тебе, тож навряд чи ти взагалі мене помічав. Але я дружила з Джекі, коли ви двоє зустрічалися.