— А! Правильно. Я не... — він так і не міг пригадати, але принаймні вона досі всміхалася. — Ми з Джекі давно розлучилися, тож...
— О! Я теж, — стенула вона плечима. — Міський хлопець. Не склалося, хто б міг подумати... отож після цього я трохи подорожувала. Кілька років жила на заході, а нині знову сюди повернулася. Досі працюю з кіньми.
— Ясно.
Нейтан почав пригадувати дівчину, яку іноді бачив на манежі: вона була не дуже близькою товаришкою Джекі. Рудувато-білявий хвіст і веснянки влітку. В цих краях небагато молоді, але вона змінюється з неочікуваною частотою: люди виїжджають учитися і працювати й переїжджають на нові місця. Нейтан навіть не був певен, чи колись знав, що цю дівчину звати Мелані, бо ж очей не відводив від Джекі. Але Мелані була гарненька. І тоді, і тепер.
— Прикро чути щодо вас із Джекі. Шкода, я гадала, у вас усе складеться. Ви були така гарна пара! — вона завагалася, наче вирішуючи, чи варто продовжувати, а потім усміхнулася кутиком рота. — Ми всі їй страшенно заздрили, бо навколо було повно козлів, а гарних хлопців катма, а вона отак швидко тебе заарканила. Вона вічно розповідала, як вам двом весело разом і як ти її смішиш.
— Справді?
Це зовсім не було схоже на Джекі. Принаймні наприкінці. Хоча на початку — спогади заховані надто глибоко — так і було, мабуть. На початку Нейтан, певно, міг те саме про неї сказати. Нарешті він уважно глянув прямо на Мелані.
— То як, радієш поверненню?
— Тут так тихо! Я вже й забула.
— Ага. Щира правда. Тихо-тихо.
У Нейтана в голові було геть порожньо. Він гадки не мав, про що говорити. Побачив, як Ільза з того боку кімнати зиркнула на нього і зразу швидко відвела очі. До неї говорила старша жінка, якої Нейтан не впізнавав.
— Ну гаразд, — мовила Мелані. — Слухай, мені дуже прикро через Кемерона, і я усвідомлюю, що зараз не найкращий час, але я не знала, коли ми з тобою ще зустрінемося, тож просто хотіла привітатися. Хочу сказати, я ж навіть не знаю, чи буваєш ти в місті...
— Не буваю. Практично ніколи.
— О! — кліпнула вона й одразу опанувала себе. — Ну, якщо раптом заїдеш і захочеш випити абощо, дай мені знати.
— А. О’кей.
— Можеш дзвонити мені в Атертон. Мене звати Мелані.
— Мелані. Так, я запам’ятав.
— Добре. Ну, гаразд, — усміхнулася вона і, розвертаючись іти геть, легенько торкнулася його руки, як ніхто вже не торкався довгий час. Тепло її пальців довго трималося на його шкірі — таке ясне й гостре, аж болісне. Нейтан дивився, як вона знову розчиняється в юрмі, й коли поряд з ним зненацька з’явився Гарі, аж здригнувся.
— Буду відвертий, приятелю: я не впевнений, що ти в тому становищі, щоб набивати собі ціну, — вручив йому нове пиво Гарі.
— Господи, Гарі. Сумніваюся, що вона саме це...
— Ну, ніколи не дізнаєшся, якщо не спитаєш, правильно? Подзвони їй. Починай потроху показуватися в місті.
— Її довго не було. Вона й не знає...
— Про ту справу з Кітом? Знає. Якщо вона живе в Атертоні, їй там уже точно щось розповіли. Понад сумнів.
— І все одно... Не знаю. Я подумаю.
— Подумай. Бо ти не полегшуєш справи, приятелю.
— Не полегшую для кого?
— Для всіх. Для них. Для себе. Принаймні дай їм шанс тебе пробачити, — кивнув Гарі на присутніх.
— Я молив їх про це десять років тому. Не спрацювало.
— Ніхто не просить тебе про таке. Просто зроби крок назустріч. Може, трохи більш як один крок. Багато часу минуло.
— А обличчя ті самі.
— Деякі. А деякі вже ні, — Гарі понизив голос. — І кількоро про тебе запитувало. Молодий Том. Джеф. Питали, чим ти займаєшся. Поглянь на них. Вони знають, що в отій могилі цілком міг опинитися ти. І ще можеш опинитися, якщо вони не схаменуться. А потім їм доведеться з цим жити. Такі речі змушують поглянути на все під іншим кутом, налаштовують на прощення.
— Справді? Ну, я за них радий.
— Просто раджу, приятелю.
Нейтан стенув плечима. На тому боці кімнати він побачив Баба, який теревенив з гуртом чоловіків його віку. А в кутку Ільза, яка втекла від старшої жінки, розмовляла зі Стівом.
Вони стояли окремо від інших присутніх, на нейтральний території під картиною. Ільза схилила голову до Стіва і, схоже, розмовляла стишеним голосом. Вона щось говорила, її обличчя було незвично збуджене, а Стів підібгав губи. Коли Ільза змовкла, фельдшер похитав головою. Розтулив уже рота, щоб відповісти, але вона перебила його і знову зашепотіла, цього разу ще схвильованіше. Присутні перегрупувалися, і Нейтан утратив їх двох з поля зору.
Він прихилився до стіни. В кімнаті було гаряче, і зненацька розмови здалися занадто гучними. Нейтан відставив пиво й потягнувся по глечик води на найближчому столі. Той був порожній, і так само ще два, які він побачив неподалік.
— Піду води наберу, — мовив Нейтан до Гарі. Той знизав плечима.
— Кажу тобі, приятелю. Ти собі тільки гірше робиш, отак сьогодні ховаючись.
Нейтан не відповів.
На кухні було не прохолодніше, але бодай тихше. Біля раковини стояла самотою Кейті, задивившись у вікно. Вона здригнулася, коли Нейтан поставив глечики на крило мийки.
— Ой. Вибачте, — мовила Кейті. — Я думала, це Саймон.
— Ні. До речі, де він?
— Не знаю.
Нейтан зазирнув у холодильник. Там охолодженої води не виявилося. Він повернувся до мийки. З обох кранів лилася гаряча вода, але що вже поробиш.
— Слухайте... — Нейтан підставив глечик під кран. — Ви двоє плануєте скоро їхати, але ж сьогодні ви ще на роботі.
— Знаю. Вибачте. Я погано почуваюся, — зіперлася Кейті на кухонну тумбу, і Нейтан зауважив, що вона трохи бліда з обличчя. Може, не варто було змушувати її сьогодні подавати страви.
— Вам зле?
— Це, мабуть, через спеку.
— Тут є фельдшер. Хочете покличу?
— Ні. Дякую, — вона підійшла до столу й узяла чергову тацю бутербродів.
Нейтан дивився, як вона з болісним виразом обличчя одразу ж поставила її назад.
— Слухайте, — мовив він. — Ми самі впораємося. Ідіть і приляжте, якщо вам недобре...
— Кому недобре? — з’явився у дверях Саймон з порожньою тацею в руках.
— Нікому, — озвалася Кейті. — Я просто трохи перегрілася. Повертаймося до роботи, — вона обміняла порожню тацю в Саймонових руках на повну. — Ти неси це, я візьму це, — підхопила вона глечики й усміхнулася. Усмішка була майже щира. — І всі задоволені.
Кейті вийшла з кухні, а за хвильку за нею рушив і Саймон. Нейтан провів їх поглядом. А коли й собі вийшов у коридор, почув, що балачки погучнішали: дедалі більше людей залишало переповнену вітальню.
Нейтан упізнав кілька облич. Може, варто підійти та спробувати заговорити. Або навіть піти пошукати Мелані. Цього разу вигадати якусь тему для розмови. Цілком можливо, що Гарі має рацію. Може, люди пробачать Нейтана.
А може (останнім часом Нейтана швидко опановували чорні думки), може, не пробачать. Він багато часу — роки — витратив на те, щоб звикнути до такого життя. Те, як різко його відштовхнули люди, було боляче, особливо коли рана була свіжа, та ще гірше те, що ця рана довго гноїлася. Він заледве впорався з цим першого разу і знав з цілковитою впевненістю, що вдруге не витримає. З вітальні вийшов гурт чоловіків і рушив у його напрямку. Нейтан швидко відчинив найближчі двері й зайшов усередину. Ільзин кабінет.
Зачинивши двері, Нейтан видихнув. Тут було тихо, гамір у вітальні й коридорі перетворився на приглушене дзуміння. Нейтан хвильку постояв, насолоджуючись тишею, а далі підійшов до вікна. На веранді Софі гралася в якусь гру з дітьми Кайлі, а Ло спостерігала за ними. Неподалік був і Зандер — притулившись до стояка, теревенив з дівчиною приблизно його віку. Вона всміхалася.
У протилежному кінці двору хтось стояв самотою біля могил. Баб. Принаймні цього разу з застібнутою ширінкою, подумав Нейтан, а це вже щось. Брат навіть не опустив погляд до землі. Стоячи біля паркану, спиною до хати, він задивився вдалину. Нейтан ще хвилинку поспостерігав за ним, а відтак відвернувся й поглянув на стінний календар. Бабові плани з об’їзду пасовищ. Вписані, а потім твердо викреслені.