— Піду я вже краще.
— Залишайся, — мовила Ільза. — Якщо хочеш.
— Ні, все гаразд. Дякую.
— Просто...
— Що?
— Хай що ти надумав робити, будь ласка, не роби цього зараз. Не коли тут усі ці люди.
Нейтан стояв у дверях.
— Будь ласка, Нейтане. Облиш це поки що. Заради мене.
Він вийшов. У коридорі було тихо, і Нейтан зачинив двері й нахилився. Коли Дафі лизнула його в обличчя, він пригадав той день, коли здохла Келлі. З усіх боків здавалося, що це початок кінця. Саме після цього Нейтан вирішив не поновлювати дозвіл на зброю, вимкнув рацію і практично припинив відповідати на телефон, аж Гарі довелося вручити йому маячок і наказати щодня звітувати: «У мене все добре; у мене проблеми».
Тоді Нейтан точно не почувався добре. По смерті Келлі він відчував, як життя вислизає з рук. Він тримався дуже довго, але це було занадто складно, й він утомився. Вперше він відчув, що просто здається. Це відбулося не водномить і не самохіть, а поступово, день у день, потрошку.
І поки це все відбувалося, кляті брати знали все про те, що трапилося. Нейтан глянув ліворуч, у бік повної людей вітальні, та праворуч, у бік двору. З Кемом він свій шанс уже проґавив, але де зараз може бути Баб? Двері в кабінет на спиною в Нейтана досі були зачинені. Він глибоко вдихнув і змусив себе подумати про те, що сказала Ільза. «Заради мене».
Він уявив, як вона сидить за письмовим столом, і дзвіночок у Нейтановій голові знову теленькнув, зненацька так близько і ясно, що він аж здивувався. Ільза працює за столом до пізньої ночі, після всіх тих довгих і напружених днів, розписаних у щоденнику. І знагла Нейтан зрозумів, що то були за галочки в нижньому кутку щоденника.
Нейтан завжди вважав, що це Ліз послала до нього Гарі з маячком. Дві кнопки: все гаразд або щось негаразд. Щовечора Нейтан тиснув одну й ту саму, хай як іноді кортіло натиснути іншу. Він думав, що ніхто більше за цим і не стежить: про це більше ніколи не заходила мова. Але він усе одно тиснув щовечора одну й ту саму кнопку, просто для себе самого. «Все гаразд». Один і той самий сигнал, що посилався крихітним промінчиком у нічне небо. Вистрілював у супутник, а з нього падав знову на Землю. Зв’язок крізь тисячі кілометрів простору. Нейтан стояв під дверима кабінету, а з того боку була Ільза, й уперше на довгій пам’яті він не почувався таким самотнім.
Розділ 30
Нейтан стовбичив під кабінетом, поклавши руку на двері й вагаючись, чи не зайти знову всередину. Не був певен, що саме скаже Ільзі, але хотілося щось сказати. Мабуть, «дякую».
Він досі тупцяв, коли в сутінках почулося знайоме покашлювання. Нейтан звів очі. Біля своєї спальні стояла Ліз. Стояла босоніж, тримаючись за одвірок. Здригнулася, помітивши, що Нейтан спостерігає за нею.
— На мить ти так нагадав мені свого батька, — глянула вона розфокусованими очима, коли Нейтан підійшов. — Усі ще досі тут, — здивовано докинула вона.
— Ти проспала недовго.
— Ох. Я гадала, все вже закінчиться.
— Ні. Ще ні, — мовив Нейтан, невиразно подумавши: цікаво, які саме ліки дав їй Стів. — Може, тобі варто знову прилягти?
— Не можу. Заплющую очі — й думаю про Кемерона. Прокидаюся — й думаю про Кемерона. Тому яка різниця.
Хтось пройшов у кінці коридору — майнула довга тінь. Старий Том. Побачивши Ліз, він підніс руку.
— Слід мені піти привітатися з людьми, — сказала вона, не ворухнувшись.
— Думаю, ніхто не образиться, якщо ти не вийдеш.
— Кемерон би образився, — обернулася до Нейтана Ліз, і її очі зненацька проясніли. — Ти ще не говорив зі Стівом? Не домовився про прийом?
— Ще ні.
— Ти пообіцяв мені, Нейтане, — узяла його за руку Ліз несподівано твердими пальцями.
— Знаю. Я поговорю.
— Ходімо зараз і...
— Бабусю! — Зандер з’явився в кінці коридору з дівчиною, з якою розмовляв надворі. Він торкнувся її ліктя. — За хвильку наздожену.
Дівчина була трохи розчарована, але кивнула. Коли вона пішла, Зандер знов обернувся.
— Як ти, бабусю?
— Ми йдемо шукати Стіва.
— Він надворі.
— А Баб теж там? — запитав Нейтан, відчуваючи, як у ньому закипають певні слова про певну собаку.
— Ні, — мовив Зандер, повагавшись. — Він трохи перепив. Дядько Гарі завів його в хату перепочити.
— Ходімо пошукаємо Стіва, Нейтане.
— Бабусю, ти ж навіть не взута, — мовив Зандер з докірливою ноткою, яка, відчував Нейтан, адресована йому.
— Ой, — глянула вниз Ліз. — Не знаю...
Вона схвильовано обдивилася підлогу, неначе там можуть з’явитися черевики.
— Вони, мабуть, у спальні, — сказав Нейтан. — Зандере, допоможи бабусі, а я піду перемовлюся зі Стівом.
— Ти справді збираєшся з ним говорити? — запитав Зандер, коли Ліз подибала назад до себе. — Чи кажеш це, просто щоб вона відчепилася?
— Ні, я поговорю з ним. Ти задоволений?
— Не дуже, — Зандер не дивився на нього.
Нейтан зітхнув.
— Збираєшся так поводитися аж до від’їзду? Бо я ще три дні такого терпіти не збираюся.
— Ти подумаєш про те, що я казав?
— Про що? Про переїзд? Приятелю, ми вже це обговорили...
— Ні, не обговорили. Ти навіть цього не обміркував. Але нехай. Як ти і сказав: за три дні я поїду, а ти знову залишишся сам і зможеш робити, що заманеться. Все буде знову так, як ти бажаєш.
— Приятелю, зовсім не цього я бажаю.
— Дурня, ти...
Зі спальні почувся приглушений стукіт, наче впали черевики, й вони обидва озирнулися. Нейтан рушив до дверей.
— Я піду, — зупинив його Зандер. — Тобі ж мають зараз мізки прочищати.
Він зник у спальні, й Нейтан якусь мить постояв сам у коридорі.
«Мені ще пощастило», — подумав він, розвертаючись. Усі ці роки Зандер ніколи не завдавав прикрощів. Ходив до школи, був увічливий зі старшими, не пив і не вживав наркотиків — принаймні наскільки знав Нейтан. Від природи був добродушний, аж Нейтан дивувався, як такий син міг народитися у нього з Джекі. І якщо зараз він почав показувати характер, то бодай не передчасно.
І все одно все здавалося простішим, коли він був молодший. Нейтан досі ясно пам’ятав день, коли Джекі повідомила, що вона вагітна. Її очі сяяли від щастя, і деякий час їм обом вдавалося прикидатися, що шлюб не дав тріщину.
Нейтан почув, як у маленькому туалеті в кінці коридору змили воду. Гамір, який досі долинав з вітальні, трохи змінив тональність. Люди починають закруглятися, подумав Нейтан. Скоро роз’їжджатимуться. На краю столика біля телефону стояла забута таця з бутербродами, загрожуючи перекинутися. Піднявши її, Нейтан рушив на кухню.
Недовго Джекі тішилася. Вагітність далася нелегко. Вранці Джекі страшенно нудило, й усе, крім порожнього рису, викликало в неї блювотний рефлекс. Так тривало майже цілий день і тягнулося більш як тиждень після того, коли мало б уже припинитися, якщо вірити довіднику. Джекі лежала на дивані, поставивши поруч відро, й відмахувалася від усього, що їй пропонував Нейтан...
Коли Нейтан проминав туалет, клацнув замок і вийшла бліда з обличчя Кейті, стискаючи зім’яту серветку.
— Як ви почуваєтеся? — він не договорив, бо її почервонілі очі зупинилися на таці з бутербродами в нього в руках — і вона гикнула: востаннє Нейтан бачив таке понад шістнадцять років тому. — О, — видихнув Нейтан. Довгу хвилю вони дивилися одне на одного, і з виразу її очей Нейтан здогадався, що не помилився. — Мої вітання?
Вона нічого не відповіла, тільки притисла до вуст серветку.
— Ідіть присядьте, — сказав Нейтан. — А я покличу Саймона.
— Стривайте. Не треба, — вона рвучко схопила його за зап’ясток. Стиснула так міцно, що аж боляче стало. — Не кличте Саймона.
— Чому ні?
Кейті витерла зворотом долоні кутики вуст.
— Та Господи Боже! А ви як думаєте чому?
Якусь мить Нейтан силкувався переконати себе, що це міг бути Баб чи — з натяжкою — навіть Гарі.
— Кемерон? — нарешті промовив він.
Вона кивнула.
— Точно?