Він знову мав задоволений вигляд. Я ж розважав над тим, чи сказав він мені правду. Можливо, що й так. З іншого боку кожний адвокат навчений різним обмовкам. А обидва Фассбендери були визнаними майстрами свого фаху.
— Ви побачите ще панну Уден? — раптом спитав шеф.
— Сподіваюсь. А що?
— Гадаю, нам потрібні будуть додаткові факти. Сімейні обставини, фінансове становище, свідчення знайомих тощо. Крім того, треба ще раз обміркувати справу з отим телефонним дзвінком. Може, щось і пощастить викрутити з нього. Ви не хотіли б узятися за цю справу? Тоді б звільнили мене від цілої купи роботи.
— Та міг би, — завагався я. — Але ж ми їдемо до Парижа…
— Не раніше наступного тижня. А вам вистачить цього часу для дівчинки. — Він підморгнув мені. — Взагалі Поллі, кажуть, гарненька лялечка. Маленька породиста конячка… Дивіться не закохайтеся!
— Не думаю, — відрізав я. — На мій погляд вона не така вже й гарненька.
— Ну, ну, вам, видно, треба придбати окуляри, Тердонк.
— Поки що не скаржуся на зір, — роздратовано зауважив я.
Це розвеселило його.
— Дивак! Ви досі не дотямили, чого могли б мати від Кріс. Її ви теж вважаєте не вартої уваги?
— Я попросив би…
— Не розумію вас, Тердонк. Справді, не розумію. Така жінка, як Кріс… — Він прицмокнув.
Я підвівся з місця.
— Я можу йти?
Він також підвівся.
— Не ображайтеся. Я хотів лише дати вам хорошу пораду. Як не хочете, то будь ласка.
— Кріс, — сказав я, — зовсім байдужа до мене.
— Це ви напевне знаєте?
— Безумовно.
Він співчутливо подивився на мене.
— Я ж і кажу: окуляри, Тердонк, окуляри… Ну, годі про це. Я сам подивлюся на Полетту. І горе вам, якщо ви з мене глузуєте!
5
За півгодини я зателефонував Франкові. Трубку взяв капітан Фосс.
— Франк пішов….
— Куди це?
— Ніби до свого ґешефту. Маскувальний маневр. Замішано спідницю.
— Коли повернеться?
— Уявлення не маю.
Шефові я поки що не потрібний. Тому, попередивши Кріс, я сів у машину і подався до «Едему».
В холі панувала глуха післяобідня тиша. Портьє, позіхаючи, читав газету. Ліфтер куняв на своєму стільчику. Маленькі пальми в маленьких діжках теж, здавалось, дрімали. На кухні брязкотіли начинням. Адміністратора взагалі не було видно.
Я спустився до бару. Двері були прочинені. Франк сидів за роялем і грав, весь час повторюючи ті ж самі пасажі. Обірвав, похитав головою, почав знову.
Я зупинився у дверях.
В залі було напівтемно. Лише над помостом, де стояв рояль, світилась настінна лампа. Пахло тютюном, алкоголем і мастикою. Стільці стояли на столах. Вони нагадували курей, що лежали на спині, задерши лапи догори. В сусідній кімнаті дзижчав підлогонатирач. Було прохолодно.
— Не виходить? — почувся чийсь голос. Приємне контральто, трохи хрипкувате.
— Вийде, — відповів Франк. — Кляті тріолі!
Контральто засміялося і стиха щось промовило; я не зрозумів, що саме. Франк теж розсміявся і почав знову.
Я відірвався од дверей і попрямував через маленький танцювальний майданчик. Франк схилився над клавішами і не помічав мене. Зате я побачив жінку. Вона сиділа, закрита до половини роялем, і курила. У сутінках вона здалася мені надзвичайно стрункою і чарівною.
— Привіт трудареві-ремісникові, — промовив я. Франк злякався і знову збився. — Чи не практичніше було б придбати електричний рояль?
Франк глибоко зітхнув, схопив пляшку і налив собі віскі.
— Це Лекс, — промовив він байдужим голосом до жінки. — Найгірше, що може здибатися музикантові. Першого квітня я послав його по скрипичний ключ, і він покірненько пішов до слюсаря.
— Більше такого не станеться! — роздратовано зауважив я, коли жінка засміялася. — Наступного разу я піду до музичного магазину.
Франк випив і знову налив склянку. Підсунув її мені, але я відмахнувся.
— Я вже випив три, а цього досить до обіду. Ви ще довго тут будете?
— Охоче зробимо перерву, — сказала жінка, підводячись із стільця. Вона була висока, струнка і мала фантастичну фігуру. На око я дав би їй років сорок. Обличчя було дуже підфарбоване.
— Це Клер, — пояснив Франк. — Естрадні пісні. Від сьогодні вона виступатиме у нас.
— Чудово! Співаєте і його речі? — спитав я, показуючи на Франка.
Мій приятель обурився.
— Замовкни, ти…
— Як? — зацікавилася жінка. — Ви пишете музику?
— Це єдині музичні твори, які, на мою думку, взагалі чогось варті, — запевнив я. — Послухайте лишень його останню річ. Не знаю, що він має проти неї. Коли слухаєш її, ввижається річка, чорні човни на ній, густий туман, що повиває луки, і… Ох, чому ти лізеш на ногу?