Полетта завагалася.
— Я можу спитати в Матуша. Але тільки про в'язницю. У директора вдома він, звичайно, не бував.
Я розмірковував. Шеф у загальних рисах змалював, що ми можемо зробити в цій справі. Але цього було замало.
— Нам потрібен хтось такий, — пояснив я, — хто міг би оглянути квартиру директора. Крім того, я не йму віри отим трьом свідкам. Ми повинні їх викрити. Хто вони, що вони, хто їм платить? Дурні або шахраї? Може, вдасться пришити їм лжесвідчення. Отут Фассбендер пальці оближе. — Я допив каву. — Якщо ми хочемо домогтися успіху, треба здобути сильну зброю.
— Ця зброя, — жалісно промовила Полетта, — в руках ворогів. Геть уся.
Я похитав головою.
— Не вся. Є і така, що перебуває в нейтральних руках, її я маю на увазі.
— Гаразд, — сказала вона. — Я роздобуду для вас ці відомості.
Тепер вона вихилила коньяк, дуже хвацько, поспіхом і невдало. Їй забило дух, на очах з'явились сльози.
— Спокійніше, — зауважив я. — Ніколи не робіть так. Не забувайте, з чим маєте справу.
Я попросив в офіціантки рахунок. Вона прийшла з порожніми руками.
— Вже сплачено, пане доктор.
Я здивувався.
— Що таке? Ваш шеф зненацька розбагатів?
— Заплатили оті дві дами. — Вона зібрала чашки і всміхнулася. — Хотіли зробити приємне для панночки. Хай, мовляв, вона краще купить собі весільні черевички…
Я глянув на Полетту, вона на мене. Озирнувся: за столом, де сиділи дами, нікого не було: вони вже дріботіли пліч-о-пліч вулицею.
— Отже, весільні черевички! — всміхнувся я. — Дати вам гроші зараз?
Вона відсунула стілець.
— Поки що я вільніше почуваю себе в сандалетах.
Ми проїхали Герцогською алеєю, розвернулися біля головного вокзалу і примостилися в хвості автоколони, що нескінченним лискучим черв'яком тягнулася до Рейнського мосту. З висоти автостради я дивився на центр міста. Магазини, установи, ущелини вулиць. Гігантський мурашник головного вокзалу. Масивна, огидна будівля управління поліції. Поруч земельне управління юстиції, земельний суд. І трохи далі — тюрма попереднього ув'язнення.
Десь там стояв автобус «фольксваген», на якому утік Хайнке-Штудер. У добрий бінокль звідси можна було б спостерігати, чи все йде за планом. Мимоволі я глянув у протилежний бік. Там стирчала висока будівля з баштою на даху. В небо вп'ялася тонка срібляста антена. Може, радіостанція?
Ця антена про щось настирливо нагадувала. Але про що? Здавалось, ось-ось пригадаю, та марно. Бракувало головної ланки.
— Цікаво, — озвалася дівчина. — Чому ви все це для мене робите?
Я не відривав погляду від дороги. Назустріч мчали автомобілі, ззаду нас обганяли, попереду весь час спалахували червоні гальмові вогники. І я мусив гальмувати, сигналити, зупинятися, знову рушати вперед.
— Треба відповідати на це запитання?
— Так.
— Чому?
— Тому що я не хочу жалості. Я ненавиджу це почуття. Тепер ніхто нічого не робить дурно, за спасибі. І ви, пане докторе Тердонк, теж не…
— Правильно, — перебив я. — Я теж роблю не так просто. Але я надзвичайно дорогий. Дорожчий за Фассбендера.
— Скільки ж ви зажадаєте?
— Не гроші…
— Щось інше?
Вона запитала холодно, діловито, але я відчув у її голосі зневагу.
— Набагато більше. По-перше, облиште величати мене паном доктором. Я не формаліст. Можливо, я ледачий, нахабний, наївний, дурний, гидкий, — будь ласка, що завгодно, але я не титулована вченим ступенем машина для обробки документів, яку крутять як хочуть. Оцініть мою індивідуальність. Називайте мене просто Лекс. Я не дуже знахабнів?
Відчув, що Полетта здивовано дивиться на мене. Звичайно, вона чекала чогось іншого, і я збив її з пантелику. Мені враз стало весело. Мало не забув про дорогу. Раптом заскреготіли гальма, ревнула сирена і хтось вилаявся.
— Якщо ви не будете уважнішим, — глузливо промовила дівчина, — то я взагалі не матиму змоги називати вас Лексом.
— Згода, — пообіцяв я. — Відтепер я їздитиму, як молодий бог. Оскільки ж ми заговорили про імена, Поллі…
— Стоп! Про Поллі мови не було.
— Все ж таки, — задоволено заперечив я. — Майже.
Вулиці ставали ширшими, будинки нижчими. Вони відсунулися один від одного, поміж ними з'явилась зелень палісадників і газонів. Від дерев надали тіні. Ми були вже на Південній.
— Лексе, — промовила дівчина, — я боюся, що в мене з вами буде чимало клопоту.
— То правда. Але що я можу вдіяти, коли Поллі мені більше до смаку, ніж Полетта. Сподіваюсь, що ми зупинимося на Поллі. Добре?